У жовтні 1596 року, в старовинній церкві Святого Миколая в Бересті, де осіннє сонце ледь пробивалося крізь товсті мури, група руських єпископів поставила підписи під документом, що назавжди змінив релігійний ландшафт Східної Європи. Це був Берестейський собор, кульмінація багаторічних переговорів, яка народила Українську греко-католицьку церкву – УГКЦ. Визнаючи верховенство Папи Римського, греко-католики зберегли східний обряд, літургію святих отців і одружене духовенство, намагаючись уникнути культурного стирання в полум’ї Речі Посполитої. Ця подія не просто об’єднала Схід і Захід – вона стала мостом, що витримав століття переслідувань, відроджуючись щоразу сильнішою.
Але шлях до унії виявився тернистим, сповненим інтриг і палких дебатів. Руська православна церква, ослаблена розколом 1054 року та падінням Константинополя під османами 1453-го, шукала захисту. Король Сигізмунд III Ваза та єзуїти тиснули, обіцяючи рівноправ’я з поляками. 6–10 жовтня 1596 року собор ратифікував унію, підписану заздалегідь у Римі 23 грудня 1595-го Іпатієм Потієм і Кирилом Терлецьким. Так утворилася церква, що поєднала візантійську душу з католицьким серцем.
Ця подія розколола суспільство, але й дала поштовх національному пробудженню. Греко-католицька церква стала оплотом української ідентичності, особливо в Галичині, де її вірні витримали імперські бурі та радянське підпілля. Сьогодні, з понад 5 мільйонами вірян в Україні – число зросло на 4% за роки війни, за даними ugcc.ua, – УГКЦ продовжує еволюціонувати, перейшовши на григоріанський календар для нерухомих свят у 2023-му.
Передісторія: Криза православ’я на тлі геополітики
Кінець XVI століття застав Київську митрополію в хаосі. Константинопольський патріархат, скутий османським ярмом, не міг захистити руські єпархії від польського тиску. Братства у Львові та Києві, натхненні Реформацією, вимагали реформ, а магнати на кшталт Острозького фінансували друкарні, друкуючи полеміку проти латинників. Митрополит Михайло Рагоза, хитрий дипломат з Волині, бачив унію як рятівний круг – шлях до автономії під крилом Риму.
Ініціатива визрівала роками. Ще Флорентійська унія 1439-го, де митрополит Ісидор підписав об’єднання, стала прецедентом, хоч і провалилася. У 1590-х єзуїти, як Петро Скарга, агітували єпископів, обіцяючи маєтки й статус. Рагоза скликав синоди у Вільно (1591) та Бересті (1596), де аргументував: без захисту Папи церква розчиниться в московському впливі чи польській латинізації. Ці дебати нагадували бурю в склянці – палкі промови, таємні зустрічі, де віра перепліталася з амбіціями.
Соціальний контекст додавав драми. Міщани та козаки бачили в братствах голос простих, протиставляючи єпископам-олігархам. Унія обіцяла стабільність, але ігнорувала мирян, що вибухнуло протестами. За даними uk.wikipedia.org, це був не просто релігійний акт, а спроба еліти врятувати інститут у вихорі Контрреформації.
Ключові постаті: Портрети лідерів і бунтарів
Без яскравих характерів унія не відбулася б. Михайло Рагоза, митрополит з 1588-го, хитрий тактик, скликав собор, але уникнув підпису, залишивши славу іншим. Кирило Терлецький, львівський єпископ, палкий оратор, першим поїхав до Рима, переконуючи Папу Климентія VIII. Іпатій Потій, берестейський владика, став “архітектором” – його промова в Бересті переконала сумнівних.
Інші підписанти додавали ваги: Діонісій Збируйський з Холма, Гедеон Балабан (який зрадив Острозького), архімандрити Богдан Ліщинський та Паїсій. Їхні біографії – як роман: Потій, син гетьмана, збудував колегію у Володимирі; Терлецький витримав анафему від православних.
Супротивники палали гнівом. Князь Костянтин Острозький фінансував Острозьку академію, друкуючи “Апокрисис”. Монах Іван Вишенський у полеміках нищив “зрадників”. Перед списком ключових фігур ось огляд їх ролей:
- Михайло Рагоза: Ініціатор, скликав собор, але дистанціювався від підпису, фокусуючись на дипломатії.
- Кирило Терлецький: Дипломат у Римі, переконував Папу в збереженні обряду; помер 1608-го в битві під Клушино.
- Іпатій Потій: Ідеолог, підписав у Римі; заснував друкарню, протистояв братствам до 1613-го.
- Костянтин Острозький: Магнат-протиник, відкликав підтримку; його академія стала осередком опору.
- Іван Вишенський: Монах-аскет, автор гострих трактатів проти “латинської єреси”.
Ці постаті оживили епоху – амбіції, зради, віра сплелися в драму, де кожен грав на виживання церкви.
Берестейський собор: Кульмінація пристрастей
З 6 жовтня 1596-го Бересть кипів. Королівський указ зібрав єпископів, послів Папи – Яна Соліковського, єзуїтів. Проунійний собор у церкві Св. Миколая ратифікував 33 артикули, тоді як православні зібралися паралельно під проводом екзарха Никифора, оголосивши анафему. Напруга зросла: сутички, королівська гвардія розігнала опонентів.
Підписали п’ятеро єпископів та троє архімандритів. Сигізмунд III підтвердив грамотою 15 грудня, обіцяючи права. Собор став тріумфом дипломатії, але й запалив іскру громадянської релігійної війни – братства у Львові спалили ефігію Потія.
Деталі вражають: присутні делегати з Волині, Галичини, Полісся обговорювали ночами, вагаючись між Константинополем і Римом. Це не сухий протокол, а вир емоцій, де віра боролася з реалізмом.
Умови унії: Золотий компроміс Сходу й Заходу
33 артикули – серце унії – гарантували унікальний статус. Руська церква визнавала Папу “першим серед патріархів”, католицькі догмати (Трійцю, чистилище), але без Filioque в Символі віри. Збережено: візантійську літургію Іоанна Золотоустого, Василія Великого, одружене духовенство, юліанський календар, богослужіння церковнослов’янською.
Ось ключові гарантії в структурованому вигляді:
- Збереження східного обряду без латинських нововведень.
- Право єпископів обиратися соборно, митрополита – королем з папським затвердженням.
- Подвійне громадянство: юрисдикція Папи, але автономія в дисципліні.
- Повернення маєтків, протидія братствам у церковних справах.
- Освіта: власні семінарії, заборона латинізації.
Ці пункти врятували ідентичність, але порушувалися – поляки тиснули на латину, що породило конфлікти. Унія стала sui iuris моделлю, натхненною Флоренцією.
Гострі конфлікти: Розкол, що тривав віки
Унія розпалила вогонь. Львівське братство 1599-го очолило опір, Петро Сагайдачний у 1621-му штурмував Києво-Печерську лавру. Феофан III з Єрусалима висвятив православну ієрархію 1620-го, Берesteйська угода 1632-го легалізувала дуалізм.
Полеміка Вишенського “Послання до єпископів” різала гостро, як шабля. УГКЦ вистояла, але ціною – тисячі парафій перейшли назад. Конфлікти нагадували братовбивчу війну, де віра ставала зброєю політики.
Розквіт у Австрії та муки в імперіях
Після розподілів Речі Посполитої Галичина під Габсбургами стала розквітом. 1808-го створено Галицьку митрополію з Михайлом Левицьким. Андрея Шептицький (1901–1944) перетворив УГКЦ на культурний маяк: базиліани, василіяни, “Просвіта”, монастирі з іконами – усе цвіло.
На сході – трагедія. Росія ліквідувала унію Полоцьким собором 1839-го, Холмщину – 1875-го, депортуючи тисячі. Таблиця порівнює статуси:
| Період/Імперія | Статус УГКЦ | Ключові події |
|---|---|---|
| Річ Посполита (1596–1795) | Київська митрополія | Конфлікти з братствами |
| Австрійська імперія (1772–1918) | Галицька метрополія | Розквіт під Шептицьким |
| Російська імперія | Ліквідація | 1839, 1875 – “возз’єднання” |
Джерела даних: ugcc.ua та історичні архіви. Ці випробування загартували церкву.
Радянське підпілля та тріумфальне відродження
1946-го львівський “псевдособор” під НКВД “возз’єднав” УГКЦ з РПЦ, арештувавши Шептицького-наступника Сліпого. Духовенство йшло в катакомби: Василь Величковський, Володимир Стернюк очолювали підпілля до 1989-го. Тисячі гинули в ГУЛАГу, але таємні літургії тривали.
Перебудова прорвала стіни. 17 вересня 1989-го молитовний похід до Св. Юра у Львові став каталізатором. 1990-го легалізація, синоди 1992-го створили єпархії. Переїзд до Києва 2005-го, синод 2011-го – Святослав Шевчук на чолі. За війною вірні зросли, емігруючи, але будуючи парафії в Польщі, Канаді.
Сучасна УГКЦ: Жива сила в динамічному світі
Сьогодні УГКЦ – найбільша східна католицька церква, з 25 єпархіями, 48 єпископами, тисячами парафій. Шевчук веде діалог з ПЦУ, бореться з окупацією (заборона в 2025-му на тимчасово окупованих землях). Катехизм “Христос – наша Пасха”, YouTube-трансляції, гуманітарка на фронті – церква пульсує життям.
Вона формує ідентичність: гімн “Ще не вмерла” Вербицького з греко-католицького хору, ікони в бароковому стилі, паломництва. У часи викликів УГКЦ стоїть міцно, як скеля в Карпатах, надихаючи мільйони.
Цікаві факти про утворення та долю УГКЦ
Перший “гібридний” храм: У Бересті церква Св. Миколая, де підписали унію, досі стоїть – символ єдності, що пережила війни.
Шептицький – меценат модерну: Метрополит Андрея фінансував Корнеля Устияновича, будував базиліку Святого Юра як шедевр.
Підпільний “Wi-Fi” віри: У 1980-х греко-католики використовували “Голос Америки” та самвидави для зв’язку, передвіщаючи цифрову еру.
Рекорд зростання: За 2024–2025, попри війну, +4% вірних – найбільший приріст серед церков України.
Гімн від греко-католиків: “Ще не вмерла Україна” дебютував у Перемишлі 1864-го на УГКЦ-святі.
Історія УГКЦ – це епос стійкості, де кожне століття додає сторінок сили й натхнення. Вона продовжує формувати українську душу, поєднуючи Схід і Захід у гармонії віри.
Залишити відповідь