Двадцять другого вересня ліси Полісся ніби оживають спогадами про тих, хто ховався в них від ворога, нищив мости й ешелони, рятував тисячі життів. Саме в цей день Україна вшановує День партизанської слави – дату, що нагадує про невидиму армію тилу під час нацистської окупації 1941–1944 років. Перші партизанські групи зародилися саме у вересні 1941-го, коли окупація тільки-но почалася, а земля ще пахла порохом відступаючої Червоної армії. Ці відчайдушні люди – селяни, вчителі, колишні солдати – стали тінню для гітлерівців, зриваючи плани нацистів зсередини.
Уявіть хаос осені 1941-го: німецькі колони просуваються Поліссям, а в чагарниках уже мерехтять перші вогники опору. Загони під Черніговом і Сумами, очолювані Миколою Попудренком і Сидором Ковпаком, проводять перші диверсії – підривають шляхи, атакують конвої. За даними архівів, до кінця року сформувалося понад сімсот груп, хоч більшість не пережила перших місяців. Цей день не просто дата в календарі – це символ незламності, коли звичайні люди брали зброю в тилу, аби наблизити перемогу.
Сьогодні, у 2026-му, коли Україна знову бореться за свободу, партизанська слава резонує з новими поколіннями. Ті, хто діє на окупованих землях Херсонщини чи Запоріжжя, продовжують традицію – тихих ударів по окупантах. Але спершу розберемося, як усе починалося.
Історія встановлення свята: від ініціативи ветеранів до національної пам’яті
Свято з’явилося не раптово, а як відповідь на заклик тих, хто пережив пекло окупації. У 2001 році, напередодні 60-річчя початку підпільно-партизанського руху, ветерани звернулися до влади з пропозицією увічнити подвиг побратимів. Президент Леонід Кучма підписав Указ №1020/2001 від 30 жовтня, де йшлося про “всенародне вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років”. З того моменту 22 вересня стало днем, коли країна схиляє голови перед невидимими героями.
Указ не просто запровадив дату – він підкреслив роль партизанів у визволенні України. Перше відзначення припало на осінь 2001-го, коли ще жили очевидці. За роки свято еволюціонувало: від державних мітингів до шкільних уроків і онлайн-акцій. У 2025-му, попри війну, у громадах Сумщини й Волині пройшли меморіальні заходи, де ветеранів WWII згадували поруч із сучасними підпільниками.
Ця дата вирізняється скромністю – без вихідних чи феєрверків, але з глибоким змістом. Вона нагадує: перемога ковалася не лише на фронтах, а й у лісах, де партизани тримали тисячі нацистів у тилу.
Зародження партизанського руху: від винищувальних батальйонів до масового опору
Літо 1941-го – трагедія для України. Червона армія відступає, НКВС створює винищувальні батальйони для диверсій. Та перші справжні загони спалахнули восени: у вересні під Черніговом Микола Попудренко зібрав групу з місцевих, що почала нищити німецькі склади. Сумщина стала колискою – тут Сидір Ковпак, колишній мер Путивля, сформував загін з 50 бійців, який виріс до з’єднання.
1942-й – перелом. Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) у Москві та Український штаб (УШПР) під номінальним керівництвом Микити Хрущова (фактичним – Тимофія Строкача) координують дії. З Брянських лісів прориваються загони Сабурова й Ковпака. До літа чисельність сягнула кількох тисяч, хоч радянська статистика завищувала цифри для пропаганди.
- 1941: 5–10 тис. бійців, переважно розрізнені групи, 93% батальйонів НКВС дезертирували чи загинули.
- 1942: Зростання до 13 тис. на січень 1943, рейди північчю Полісся.
- 1943–1944: Пік – 48 тис. одночасно, загалом через загони пройшло близько 100 тис. осіб (за пострадянськими архівами, uk.wikipedia.org).
Реальна сила була не в цифрах, а в тактиці: партизани уникали великих боїв, фокусуючись на залізницях. За Гогуном і Кентієм, вони знищили тисячі ешелонів, змушуючи німців тримати 10% сил у тилу. Та не без тіні – мародерство й конфлікти з УПА ускладнювали боротьбу.
Легендарні командири: обличчя партизанської слави
Без харизматичних лідерів рух би не витримав. Сидір Ковпак, “дід партизанів”, з простого таксиста став генералом. Його з’єднання – елітне, з рейдами, що увійшли в легенди. Олексій Федоров на Рівненщині створив підпільний обком, керуючи тисячами. Дмитро Медведєв проводив розвідку для НКВС, ліквідовуючи нацистських бонз у Львові.
Ось ключові з’єднання в таблиці для наочності. Дані з архівів УШПР та досліджень Гогуна (перший рядок виділено).
| Командир | Регіон | Чисельність (пік) | Ключові операції |
|---|---|---|---|
| Сидір Ковпак | Сумщина, Полісся, Карпати | 3500 | Карпатський рейд 1943, 2000 км |
| Олексій Федоров | Чернігів, Рівне | 12000 | Рейди Правобережжям, підпілля |
| Олександр Сабуров | Полісся | 2000 | Прорив з оточення 1942 |
| Петро Вершигора | Волинь, Галичина | 6000 | Рейд дивізії 1944 |
Джерела: uk.wikipedia.org, монографія Гогуна “Сталінські командос”. Ці люди не просто воювали – вони надихали, перетворюючи страх на лють.
Епічні рейди та диверсії: удари в серце окупанта
Карпатський рейд Ковпака – вершина партизанської тактики. З червня по жовтень 1943-го 3500 бійців пройшли 2000 км від Полісся до Івано-Франківщини, підриваючи мости, атакуючи гарнізони. Під Делятином німці розгромили з’єднання, лишивши 500 виживших, але рейд зірвав відступ ворога. Федоров на Рівненщині контролював цілі райони, зриваючи “тотальну мобілізацію” нацистів.
Диверсії вражали: загони Гірського на Херсонщині спалили склади, вбивши десятки офіцерів. Загалом партизани знищили до 10 тис. ворогів, половина з яких – українці-колабораціоністи. Короткі нічні атаки, пастки на дорогах – це була війна тіней, де хитрість перемагала броню.
Партизани по регіонах: від Полісся до степів
Полісся – серце руху: густі ліси Волині, Рівненщини ховали тисячі. Сумщина й Чернігівщина дали перші з’єднання. На Правобережжі Федоров і Наумов тримали тиск. Південь – Херсон, Крим – менш вдалі через степи, але загони Гірського діяли блискавично. Карпати стали ареною для Ковпака, хоч УПА там чинила опір обом ворогам.
Різноманітність робила рух сильним: селяни постачали їжу, жінки – розвідку. Та трагедії не уникнути – 30 тис. партизанів загинуло чи потрапило в табори.
Сучасні традиції святкування: від мітингів до уроків пам’яті
День партизанської слави відзначають скромно, але щиро. У Києві, Харкові, Одесі – покладання квітів до меморіалів Ковпака чи Попудренка. Школи проводять уроки з фільмами про рейди. У 2025-му на Сумщині влаштували фестиваль із реконструкціями, де молодь грала партизанів.
- Мітинги біля пам’ятників з хвилиною мовчання.
- Виставки в музеях з артефактами – гвинтівками, листами.
- Концерти патріотичних пісень: “Партизанські пісні” досі співають.
- Онлайн-акції для діаспори та ЗСУ.
У часи війни акцент на спадкоємцях – партизанах Приазов’я. Це не ритуал, а живий діалог поколінь.
Музеї партизанської слави: скарбниці спогадів
Понад два десятки музеїв зберігають реліквії. Спадщанський ліс під Конотопом реконструює табір Ковпака з землянками. У Лобні (Волинь) – музей Федорова з документами. Словечанський музей на Житомирщині показує щоденне життя.
- Музей “Партизанська іскра” (Кримка, Запоріжжя): молодіжне підпілля.
- Путивльський заповідник: хата Ковпака.
- Яремчанський музей: Карпатські бої.
Ці місця – не пилюка, а портали в минуле, де доторкнешся до історії рукою.
Цікаві факти про партизанську славу
Ковпак носив оселедець і курив люльку – його портрет став іконою. Загін Гірського у Херсоні спалив ресторан для офіцерів, отруївши вино. Партизани випускали фальшиві марки – економіка окупантів хитнулася. У 1943-му Ковпаківці дійшли до Буковеля, лишивши графіті “Ми були тут”. Сучасні партизани Криму виявили ядерний об’єкт у 2024-му.
Партизанський дух у новій війні: від 1941 до 2026
У 2022-му, з новою окупацією, партизанство відродилося. Групи “Жовта стрічка”, “АТР” у Херсоні та Мелітополі спалюють склади, передають координати дронів. За даними ЗСУ, тисячі цивільних долучилися – від графіті до саботажів. У Криму партизани зривають логістику флоту. Цей дух – в крові українців, він не згасає, а множиться з кожним роком боротьби.
Національний день партизанської слави кличе нас не сумувати, а діяти. Бо ліси шепочуть: опір починається з малого вогника. І в 2026-му, дивлячись на горизонт, ми знаємо – нові рейди попереду.
Залишити відповідь