Борис Григорович Плотников, народжений 2 квітня 1949 року в маленькому уральському містечку Нев’янськ, став одним із тих акторів, чиї образи назавжди закарбувалися в серцях глядачів. Його дебют у фільмі Лариси Шепитько “Восхождение” 1976 року приніс миттєву славу, а роль доктора Борменталя в екранізації “Собачого серця” Володимира Бортка закріпила статус зірки. Цей тонкий драматичний талант, з пронизливими очима та тихим голосом, що міг виражати бурю емоцій, пішов із життя 2 грудня 2020-го в Москві від ускладнень COVID-19, залишивши по собі понад 80 ролей у кіно, безліч театральних вистав та учнів, натхненних його майстерністю.
Зростаючи в родині слесаря та інженера-технолога, далекій від мистецтва, Борис ще в школі №57 Новоуральська (тодішній Свердловськ-44) мріяв про сцену. Мати наполягала на музиці – він навіть відвідував музичну школу, але шлях привів до Свердловського театрального училища, де курс Юрія Жигульського розкрив його талант. Попри відмови від кіношних проб (“абсолютно некіноґенічний”, казали режисери Свердловської студії), Плотников прорвався в велике кіно, ставши символом інтелігентного страждання на екрані.
Його кар’єра охоплює чотири десятиліття: від уральських театральних підмостків до МХТ імені Чехова, від партизанських окопів у “Восхождении” до царських палат у серіалі “Годунов”. Народний артист Росії (з 1998-го), професор ГИТИСу, автор книги спогадів – Плотников поєднував акторство з педагогікою, навчаючи молодь тонкощам професії. А тепер зануримося глибше в його світ, де кожна роль – це шматок душі.
Дитинство на Уралі: корені, що формували характер
Нев’янськ, сірий промислове містечко на Уралі, став колискою для хлопчика, який пізніше втілюватиме аристократів і мислителів. Батько-слесар і мати-інженер не мали стосунку до сцени, але в сім’ї панувала любов до книг – це й зародило в Борисі жагу до філософії та літератури. Переїзд до закритого Новоуральська додав загадковості: Північний посьолок, школа з суворими правилами, перші мрії про театр.
У музичній школі він пробував скрипку, але душа тягнула до акторства. Провал на вступі до МХАТа (“профнепридатний”) не зламав – навпаки, підштовхнув до місцевого училища. Закінчивши його 1970-го, Плотников одразу потрапив до Свердловського ТЮГу, де за 8 років зіграв понад 30 ролей у казках і класиці. Ці роки загартували: від юнацьких героїв до глибоких характерів, як Несчастливцев у “Лесі”. Урал навчив витримки – той самий дух, що потім оживив Сотникова на екрані.
Паралельно філфак Уральського університету (диплом 1983-го) розвинув інтелект: Плотников став не просто актором, а мислителем. “Театр – це філософія життя”, – казав він у спогадах, і це відчувається в кожному його герої.
Театральний шлях: від ТЮГу до МХТ Чехова
Свердловський ТЮГ 1969–1978 років – перша сцена, де юний актор розквітнув. Казки для дітей чергувалися з Гоголем і Островським, а Плотников учився “бути собою на сцені”. Переїзд до Москви 1978-го – ризик, але Театр сатири прийняв: тут він дублював Андрея Миронова у “Ремонті”, “Вишневому саду”, “Тінях”. Голос Плотникова додавав глибини комедіям, роблячи їх філософськими.
1988-й – Центральний академічний театр Радянської Армії (тепер Вахтангова? Ні, ЦАТРА): роль князя Мышкина в “Ідіоті” ввели прямо під час вистави – 12 років успіху! “Літургія оголошених” 1992-го з Алексеєм Рыбніковим – містерія за Біблією, Данте, Достоєвським, де Плотников як ув’язнений Данилов втілив духовне возз’єднання. З 1999-го – Театр-студія Табакова, а з 2002-го – МХТ імені Чехова: “Прощайте і плескайте!”, “І нікого не стало” (суддя Лоуренс), “Дядя Ваня” (Войницький). Кожна роль – медитація над людською душею.
У Театрі “Et Cetera” з 1993-го він гравав у виставах з глибоким психологізмом. Плотников не гнався за славою – театр для нього був храмом, де актор “розчиняється в ролі”. Коллеги згадують: його репетиції тривали годинами, бо він шукав правду.
- Свердловський ТЮГ (1969–1978): понад 30 ролей, від казкових героїв до класичних трагікомів.
- Театр сатири (1978–1988): дубляж легенд, як Миронов, у комедіях з філософським підтекстом.
- ЦАТРА (1988–2002): Мышкін, Данилов – ролі, що вимагають духовної сили.
- МХТ Чехова (з 2002): чеховські персонажі, де тонкість гри сяяла яскраво.
Цей список лише початок: Плотников зіграв сотні разів, завжди по-новому. Після списку видно, як еволюціонувала його майстерність – від молодіжного запалу до зрілої глибини.
Кінотриумф: ролі, що зачарували мільйони
Дебют 1976-го у “Восхождении” Лариси Шепитько – Сотников, партизан-мученик. Режисерка побачила в ньому “христоподібність”: бліде обличчя, страждання в очах. Фільм узяв “Золотого ведмедя” в Берліні, хоч озвучив Олександр Дем’яненко – голос Плотникова не знадобився, але образ став культовим. “Це роль, що змінила життя”, – казали сучасники.
“Собаче серце”: Борменталь – інтелігент у пеклі
1988-й, Володимир Бортко: доктор Іван Арнольдович Борменталь поруч з Прелатировським Шаріковим (Євстигнеєв). Плотников – ідеальний контраст: наївний, відданий, розчарований у людях. Його Борменталь – не карикатура, а трагедія радянської інтелігенції. Зйомки в Одесі, українські акценти – роль ожила на екранах СРСР, ставши вічною.
Інші перлини: від “Холодного літа…” до “Годунова”
“Холодне літо п’ятдесят третього…” (1987) – Крути, син Старобогатова, жертва репресій. “Напередодні прем’єри” (1978, українська студія) – Андрій Лагутін. “Обвинение” (1984) – Бутенко. Пізні ролі: лікар у “Бої з тінню” (2005), граф у “Крилах імперії” (2017), патріарх Іов у “Годунові” (2018). Понад 70 фільмів, де Плотников завжди – душа оповіді.
| Фільм | Рік | Роль | Значення |
|---|---|---|---|
| Восхождение | 1976 | Сотников | Дебют, “Золотий ведмідь” Берлінале |
| Собаче серце | 1988 | Борменталь | Культова екранізація Булгакова |
| Холодне літо п’ятдесят третього… | 1987 | Крути | Драма про ГУЛАГ |
| Годунов | 2018 | Патріарх Іов | Історичний серіал |
Дані з kino-teatr.ru та ru.wikipedia.org. Таблиця показує еволюцію: від воєнної драми до історичних саг.
Педагогіка та спадщина: вчитель, що надихав
З 2016-го професор ГИТИСу: майстерня Плотникова за чотири роки стала топовою в Москві. Учні згадують: “Він доходив до суті ролі, копався в душі”. Випуск 2020-го – останній подарунок. Книга “Моя надія, мука і нагорода…” (2004) – спогади про шлях, де актор ділиться болем від невдач і радістю відкриттів.
Нагороди: Заслужений артист РФ (1992), Народний (1998), Орден Пошани (2005), премії Станіславського та Табакова. Почесний громадянин Нев’янська (2011). Озвучка: мультфільми (“Хто?”, “Дівчинка з сірниками”), документалки – його голос зачаровував.
Особисте: замкнутий геній без скандалів
Плотников тримав приватність: одружений, але без дітей, без публічних романів. “Сцена – моє життя, решта – таємниця”, – говорив він. Замкнутий, але добрий до колег, уникав тусовок. Жив самотньо в Москві, любив книги та Урал.
Цікаві факти про Бориса Плотникова
Некіноґенічний геній: Свердловська студія відмовила в ролях, але Шепитько побачила в ньому святого – і не помилилася.
Голос для мультиків: Озвучував Ербі-робота в “Цьому фантастичному світі” та казки, де його тембр додавав магії.
Подвійна роль у “Физиках”: Мьобіус і Соломон – науковець і шпигун в одній виставі.
Схожість з Бурляєвим: Фанати жартували про “клонів” у радянському кіно.
Реклама еліксиру: 2017-го озвучив Faberlic – рідкісний комерційний крок для театралки.
Його Сотников – не просто герой, а символ совісті, що болить досі. Плотников не шукав слави, але залишив слід: учні грають, фільми дивляться, ролі надихають. У його грі – вічна правда про людину.
Озвучка тривала до 2011-го: “Казки старого піаніно”. А в серіалах, як “У кожного своя війна” (2011), він додавав людяності. Спадщина жива: перегляд “Собачого серця” нагадує про генія, що пішов надто рано.
Залишити відповідь