У серпні 1977-го, коли Київ тонув у літній задусі, Мирослав Маринович, молодий інженер із Львівщини, вийшов на сцену филармонії в синьо-жовтій сорочці – символі, що палав яскравіше за будь-який прапор. Кілька хвилин співу “Заповіту” Шевченка, і КДБ уже стежить за кожним кроком. Цей жест став початком шляху, де совість переважала страх. Мирослав Франкович Маринович – член-засновник Української Гельсінкської групи, політв’язень радянських таборів на десять років, релігієзнавець, радник ректора Українського католицького університету. Сьогодні, у 77 років, він продовжує говорити про гідність як відповідальність, особливо коли Україна стоїть перед викликами повномасштабної війни.
Його життя – це мозаїка з репресій родини, пермського колючого дроту та лекцій для молоді, де віра переплітається з правозахистом. Народжений 4 січня 1949-го в Комаровичях на Львівщині, Мирослав виріс у родині, виселеній операцією “Вісла” з українських земель, що стали польськими. Дід-священник Йосип Маринович сидів у радянських тюрмах, брат матері загинув на Колимі. Батько Дицьо Франко гнав вантажівки, мати Любов Йосипівна торгувала книгами. У 18 років хлопець обрав материнське прізвище – Маринович, – ніби передчуваючи, що воно увійде в історію.
Дрогобицька школа №2 подарувала золотую медаль, але Київський університет не прийняв. Замість цього – завод у Дрогобичі, де Мирослав очолив комсомольський комітет, а згодом вступив до Львівської політехніки на “Напівпровідникові прилади”. Закінчив 1972-го з дипломом англійською – рідкістю в СРСР. Робота перекладачем у Івано-Франківську, служба в частинах ПОПО у Вологді, де КДБ уже чатував за “негативні коментарі про національну політику КПРС”. Повернення до Києва 1974-го – початок дисидентського вогню.
Шлях до Української Гельсінкської групи: перші іскри опору
Київ 1976-го кипить підпіллям. Мирослав мешкає з Миколою Матусевичем, друкує самвидав, кладеться квіти до Шевченка. Оксана Мешко кличе до заснування Української Гельсінкської групи – першого моніторингу Гельсінкських угод у СРСР. 9 листопада 1976-го десятеро, серед них Мирослав Маринович, підписують Декларацію. Група фіксує репресії, голодування, переслідування релігійників. Він їздить до Москви до Петра Григоренка, до Тарусі до Нini Строкатої-Караванської.
КДБ тисне: 5 лютого 1977-го попередження з Матусевичем. Та Мирослав не зупиняється – вечір пам’яті Шевченка у филармонії, вистава “Марія Заньковецька” у синьо-жовтій сорочці. Арешт 23 квітня. Одинадцять місяців слідства, суд у Василькові 22–27 березня 1978-го: 7 років суворого режиму + 5 заслання за ст. 62 КК УРСР та 70 КК РРФСР. Amnesty International оголошує політв’язнем совісті.
Ці акції не були хаотичними – вони будили національну свідомість, нагадуючи, що правда сильніша за наручники. Мирослав бачив у цьому біблійний заклик: “Не бійтеся тих, хто вбиває тіло”.
Пермські табори: всесвіт за колючим дротом
Весна 1978-го. Табір ВС-389/36 біля Кучино, Пермщина – суворий режим для “особливо небезпечних”. Тут Мирослав поруч із Євгеном Сверстюком, Валерієм Марченком, Ігорем Калинцем. Страйки за листи, 20-денне голодування за Біблію у зоні. ШІЗО – 150 діб карцеру, ПКТ – півтора року. Пише “Євангеліє від юродивого” 1982-го – есе, що прорветься Заходу, перекладене мовами Європи. Звернення до Папи Івана Павла II 1981-го про утиски віри.
Камери – школа виживання. З росіянами Сергієм Ковалем, Віктором Некипеловим; литовцями Альфонсом Свариньсксом; ветеранами УПА Павлом Строценком. “Табір – це всесвіт у мініатюрі, де душа кується на наковальні страждань”, – згадує він у мемуарах “Всесвіт за колючим дротом” (2016, англ. 2021). Лише три побачення з матір’ю та сестрою Надією – цензура рвала листи.
Квітень 1984-го – етап до Казахстану. Село Саралжин, Акмолинська область: столяр у радгоспі, глина стін, казахські друзі. 1986-го Любов Хейна приїжджає з Києва – шлюб у неволі. Лютий 1987-го: КДБ пропонує помилування, Мирослав відмовляється. Горбачов звільняє умовно – реабілітація 1991-го.
Повернення: від амністії до релігійної місії
Дрогобич, квітень 1987-го. Робота на нафтопереробці, журналістика в “Галицькій зорі”. 1991-го засновує першу групу Amnesty International у СРСР – у Дрогобичі. Викладає історію християнства в педінституті. 1992–93 – у Народному Русі. Відмовляється від мандата нардепа: “Спочатку зміна свідомості, не крісел”.
Стажування: Колумбія (1996–97, релігія та права людини), Еморі, Всесвітня рада церков. 1997-го Борис Ґудзяк кличе до Львова – створює Інститут релігії та суспільства при ЛБА (нині УКУ). Директор до 2007-го, президент досі. Семінари з толерантності, “Християнство і політика”, молитви примирення польсько-українського на Личаківському цвинтарі з 2002-го.
Лідер в УКУ: формуючи еліту совісті
2000-го переїзд до Львова. Віце-ректор з зовнішніх зв’язків (2000–2005), проректор з призначення (2005–2008), радник ректора. Табір “Ковчег” з 2006-го – для молоді, з 2014-го для кримських татар. Форум дисидентів 2016-го, Кримський форум. Літня школа “Соціальна думка Шептицького”. Його лекції – як ковток свіжого повітря: гідність не дається, а здобувається щоденно.
Організатор “Лекцій Свободи” ім. Олександра Кривенка. УКУ стає осередком, де релігія зустрічає суспільство – від екуменізму до прав людини. Мирослав вчить: свобода – це відповідальність, а не свавілля.
Цікаві факти про Мирослава Мариновича
- У таборі Perm-36 написав “Євангеліє від юродивого” на клаптиках паперу – текст прорвався Заходу через мережі дисидентів.
- Одружився з Любов’ю Хейною на засланні в Казахстані 1986-го; пари немає біологічних дітей, але вони стали опорою одне для одного.
- Відмовився від помилування 1987-го, бо “не злочинець” – принцип, що врятував душу.
- У 2025-му отримав премію ім. Станіслава Вінценза за гуманістичне служіння (uk.wikipedia.org).
- У синьо-жовтій сорочці на виставі 1977-го “намалював” прапор – КДБ зафіксував як “антирадянський перформанс”.
Ці епізоди показують: за фасадом інтелектуала – серце бунтаря, що б’ється в унісон з Україною.
Публіцист і філософ: книги як зброя
Двісті статей, десятки книг. “Україна на полях Святого Письма” (1991) – перша, де Біблія читається крізь українську призму. “Спокутування комунізму” (1993), “Українська ідея і християнство” (2003), “Ісус і Божий народ” (2009), “Вибране” у 6 томах (2010), “Митрополит Андрей Шептицький і принцип ‘позитивної суми'” (2019), “Як Україні виростити крила” (2021), “Україна: Збагнути свою силу” (2025, співавт.). Брошури про екуменізм, права людини.
Його стиль – гострий, як пермський мороз: комунізм як ідол, свобода як хрест. “Війна – не лише кров, а шанс на духовний ріст”, – пише він про сучасність (uku.edu.ua).
Ось таблиця ключових нагород – визнання за незламність:
| Рік | Нагорода | За що |
|---|---|---|
| 2006 | Орден “За мужність” I ст. | Правозахист |
| 2008 | Орден Свободи | Громадська діяльність |
| 2017 | Орден Ярослава Мудрого V ст. | До 100-річчя УГГ |
| 2022 | Премія “Пам’ять нації” (Чехія) | Анти-totalitarism |
| 2025 | Премія Станіслава Вінценза | Гуманізм (uku.edu.ua) |
Джерела: uk.wikipedia.org, uku.edu.ua. Ці відзнаки – не трофеї, а нагадування: совість перемагає.
Голос сьогодення: війна, єдність церков і надія
Повномасштабне вторгнення 2022-го не зламало – посилило. У інтерв’ю 2025-го для UGCC: воїни різних церков біля “однієї жертовної чаші” – заклик до єдності. На Glavcom 7 січня 2026-го звертається до втомлених: “Втома мине, Дух Святий діє – чекайте повороту”. Проти виборів під час війни (23.01.2026), за контрольований розпад імперії РФ (ucu.edu.ua, березень 2026).
LB.ua (листопад 2025): забудьмо ідеальну владу, будуймо реальну. Подкасти, лекції – про гідність як щит від корупції. УКУ: “Війна вчила патріотизму, але й самоперевірці”. Мирослав Маринович не пророкує перемогу – кличе творити її щоденно, як у пермських лісах кував дух. Його слова лунають: Україна росте крила, і політ буде високим.
Залишити відповідь