У 1923 році Рада народних комісарів УСРР ухвалила декрет про заходи з українізації шкільних і культурно-освітніх установ. Цей документ став точкою відліку масштабної кампанії, яка офіційно називалася культурною революцією. В Українській СРР вона набула виразного національного виміру й на короткий час перетворила республіку на осередок творчого піднесення. Мільйони людей уперше взяли до рук буквар, з’явилися сотні нових українських шкіл, видавництв і театрів. Водночас той самий режим, що стимулював цей злет, уже за десять років почав систематично знищувати його творців.
Культурна революція в радянській доктрині означала докорінний переворот у духовній сфері: ліквідацію неписьменності, створення нової інтелігенції, утвердження марксистсько-ленінської ідеології та формування «нової людини». В Україні ці завдання переплелися з політикою коренізації, або українізації. Влада прагнула завоювати симпатії місцевого населення, яке після національної революції 1917–1921 років зберігало сильну національну свідомість. Тому в 1920-х роках українська мова отримала пріоритет у школах, пресі, установах і навіть у частині вищих навчальних закладів.
Микола Скрипник, який обіймав посаду народного комісара освіти УСРР з 1927 по 1933 рік, став головним провідником цієї політики. Під його керівництвом українською мовою почали викладати в більшості шкіл, перекладали наукову термінологію, українізували пресу та театри. До 1933 року 373 з 426 газет в УСРР виходили українською, а частка українських книжок у загальному видавничому потоці сягала 83 відсотків. Початкові школи були україномовними на 80–88 відсотків. Ці цифри вражають навіть сьогодні, коли порівнюєш їх із попереднім станом повної русифікації міст і більшості установ.
Паралельно розгорталася кампанія ліквідації неписьменності — лікнеп. У 1926 році рівень неписьменності серед українців становив близько 47 відсотків. Уже до 1934 року він упав до 8 відсотків. Тисячі пунктів лікнепу, «культармійці», вечірні школи для дорослих — усе це працювало на створення нової читацької аудиторії. Влада отримала інструмент масової пропаганди, а суспільство — доступ до друкованого слова. Проте грамотність стала й інструментом контролю: люди читали саме те, що дозволяла цензура.
Література 1920-х років демонструвала рідкісну для радянського простору динаміку. Група ВАПЛІТЕ на чолі з Миколою Хвильовим відстоювала орієнтацію української культури на європейські зразки, а не на Москву. Гасло «Геть від Москви!» стало символом цього пошуку. Хвильовий у новелах «Я (Романтика)», «Сентиментальна історія» поєднував революційний пафос із глибоким психологічним аналізом і національною рефлексією. Його проза ламала шаблони агіток і водночас залишалася радянською за формою. Така позиція швидко стала небезпечною.
Театр Леся Курбаса «Березіль» у Харкові перетворився на справжню лабораторію нової сценічної мови. Курбас експериментував з експресіонізмом, ритмом, світлом і акторською технікою. Його постановки «Макбета», «Гайдамаків» за Шевченком, «Народного Малахія» Миколи Куліша вражали поєднанням філософської глибини й формальної сміливості. Актори проходили спеціальну студійну підготовку, театр мав власну дослідницьку лабораторію. «Березіль» отримав визнання далеко за межами України. Проте вже 1933 року Курбаса відсторонили від керівництва, звинувативши у формалізмі та націоналізмі. У грудні того ж року його заарештували. Далі — табори, Соловки і загибель у 1937 році.
Образотворче мистецтво та кіно теж переживали період бурхливих пошуків. Авангардні течії — бойчукізм у монументальному живописі, експерименти в графіці — співіснували з агітаційним мистецтвом. Кінорежисер Олександр Довженко знімав фільми, які поєднували поетичність і революційну тематику. Проте до середини 1930-х офіційним методом проголосили соціалістичний realism. Усе, що не вкладалося в його рамки, оголошували ворожим або формалістичним.
Атеїстична кампанія стала ще одним фронтом культурної революції. Тисячі церков закрили або зруйнували. Союз войовничих безбожників налічував мільйони членів. Антирелігійна пропаганда проникала в школи, клуби, пресу. Традиційна селянська культура, звичаї, обряди — усе це оголошували пережитком і велося з ним боротьбу. Декрет про відокремлення церкви від держави та школи від церкви 1918 року став юридичною основою цих процесів.
1933 рік став переломним. Після самогубства Миколи Хвильового та самогубства Миколи Скрипника українізація фактично згорнули. Почалися масові арешти інтелігенції. Справа «Спілки визволення України» 1930 року, процеси проти «націонал-ухильників», а з 1937-го — Великий терор. Будинок «Слово» в Харкові, де жили провідні письменники, перетворився на символ трагедії: з 66 квартир багатьох мешканців заарештували або розстріляли.
Масштаби втрат вражають. Із 259 українських письменників, які друкувалися 1930 року, до кінця 1930-х у літературному процесі залишилося лише 36. Загальна кількість репресованих діячів культури та науки в Україні сягає десятків тисяч. Серед них — поети, драматурги, художники, вчені, педагоги. Багато з них загинули в таборах або були розстріляні. Їхні твори десятиліттями лежали в спецсховищах або були повністю знищені.
Цікаві факти про культурну революцію в Україні
- Микола Скрипник не лише керував українізацією, а й розробив новий український правопис, який неофіційно називали «скрипниківкою». Цей правопис проіснував до 1933 року і був одним із символів національно-культурного піднесення.
- Театр «Березіль» Леся Курбаса мав власну студію та дослідницьку лабораторію, де актори опановували нову сценічну техніку. Деякі постановки театру за стилем і глибиною випереджали європейський театральний авангард того часу.
- У будинку «Слово» в Харкові 1930-х років мешкало понад 60 сімей письменників. Після арештів і розстрілів багато квартир спорожніли назавжди. Сьогодні цей будинок — один із найяскравіших символів розстріляного відродження.
- Попри репресії, частина творів 1920-х років збереглася завдяки еміграції або таємним архівам. Антологія «Розстріляне відродження», укладена Юрієм Лавріненком і видана 1959 року в Парижі коштом Єжи Ґедройця, стала головним джерелом повернення імен і текстів в Україну.
- Деякі митці, які вижили, наприклад Павло Тичина чи Максим Рильський, змушені були кардинально змінити творчу манеру. Їхні пізніші твори часто несли відбиток внутрішньої цензури та компромісу з режимом.
Ці факти показують, наскільки глибоко і суперечливо проходила культурна революція саме в Україні. З одного боку — реальне розширення доступу до освіти та культури для мільйонів людей. З іншого — фізичне знищення тієї верстви, яка могла б створити справді модерну національну культуру європейського рівня.
Наслідки цих подій відчуваються й сьогодні. Втрата цілого покоління інтелігенції створила культурну травму, яка передавалася через покоління. Водночас саме в 1920-х роках були закладені основи сучасної української літературної мови, наукової термінології, театральної школи. Багато ідей, які тоді народжувалися в Харкові, Києві та Одесі, сьогодні повертаються в незалежній Україні у новому контексті — через переосмислення спадщини, видання забутих текстів, відновлення імен.
Культурна революція в Україні не була однорідним процесом. Вона поєднувала щирий ентузіазм тисяч людей, які вірили в можливість побудувати нове справедливе суспільство, з цинічною політичною технологією, спрямованою на зміцнення влади. Коли національний компонент цієї політики почав загрожувати централізованій системі, його просто відкинули й знищили разом із носіями.
Сьогодні, коли Україна знову захищає свою культурну ідентичність, досвід 1920–1930-х років набуває нового звучання. Він нагадує, що культура — це не лише книжки й картини. Це простір, у якому народ формує уявлення про себе і своє місце в світі. І саме тому атаки на культуру завжди були й залишаються інструментом боротьби за владу над свідомістю.
Залишити відповідь