Лазар Мойсейович Каганович народився 22 листопада 1893 року в селі Кабани Радомисльського повіту Київської губернії — нині це зона відчуження Чорнобильської АЕС у Поліському районі Київської області. Він виріс у багатодітній бідній єврейській родині, де з 14 років працював чорноробом, вантажником і шевцем. За якихось 15–20 років цей юнак з глухого поліського села опинився в самому центрі влади величезної країни, став членом Політбюро і одним із найближчих соратників Йосипа Сталіна.
Коротка відповідь на питання, ким він був: Каганович — типовий продукт сталінської системи, жорсткий адміністратор і виконавець, який особисто брав участь в організації Голодомору 1932–1933 років в Україні та на Кубані, керував індустріалізацією, будівництвом Московського метро і чистив партію від «ворогів». Водночас він залишився живим свідком усієї епохи — від революції 1917-го до розпаду СРСР у 1991 році.
Його життя — це історія про те, як амбіції, лояльність і жорсткість дозволили сину шевця піднятися на вершину, але ціною мільйонів людських життів. У 1925–1928 роках він обіймав посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У, пізніше керував надзвичайними комісіями з хлібозаготівель, очолював наркомати шляхів сполучення та важкої промисловості, а в 1947-му знову ненадовго повернувся керувати Україною. Апеляційний суд Києва у 2010 році визнав його одним з організаторів геноциду українського народу під час Голодомору.
Ранні роки Кагановича мало відрізнялися від долі тисяч інших дітей імперської околиці. Батько торгував або працював на смоляному заводі, мати вела господарство. З 13 дітей у родині вижило небагато. Хлопець швидко зрозумів: щоб вирватися з бідності, потрібна була не лише працьовитість, а й уміння пристосовуватися. У Києві з 1907 року він працював на шкіряних заводах і взуттєвих фабриках. Саме там, у робітничому середовищі, 1911 року вісімнадцятирічний Лазар вступив до більшовицької партії.
Революція 1917-го і громадянська війна стали для нього трампліном. Каганович активно діяв у Юзівці (нині Донецьк), Гомелі, а потім у Нижньому Новгороді, Воронежі та Туркестані. Він організував загони, які не пропустили урядові війська до Петрограда, обіймав посади комісара і голови губернських комітетів. Уже тоді проявилася його головна риса — здатність жорстко виконувати накази центру і водночас швидко вчитися. До 1922 року він уже працював в апараті ЦК РКП(б).
Сталін помітив здібного функціонера. У 1924–1925 роках Каганович став секретарем ЦК партії, а невдовзі — генеральним секретарем ЦК КП(б) України. На цій посаді він спочатку продовжував політику українізації: підтримував розвиток української мови в школах і установах, навіть вивчив українську і говорив нею (з домішкою поліського суржику). Проте дуже швидко став інструментом придушення «націонал-ухилу». Він конфліктував з Олександром Шумським, Миколою Хвильовим, Власом Чубарем. У 1927 році звинуватив Шумського в націоналізмі, а 1928-го сприяв розколу і арештам у Комуністичній партії Західної України. Сталін використовував Кагановича як «свого чоловіка» в Україні — людину, яка знала місцеві реалії, але беззастережно виконувала лінію Москви.
1930-ті роки стали апогеєм його влади. Каганович очолював Московський міський і обласний комітети партії, керував реконструкцією столиці. Під його наглядом почалося будівництво Московського метро — грандіозного проєкту, який спочатку навіть носив його ім’я (1935–1955). Він особисто спускався в шахти, затверджував дизайн станцій, контролював темпи. Водночас саме за його участі в Москві знесли храм Христа Спасителя, Сухареву вежу, Страсний монастир та інші історичні пам’ятки. Місто перетворювалося на майданчик сталінської архітектури — величне й безжалісне.
Найтемніша сторінка — участь у колективізації та Голодоморі. У 1932 році Сталін направив Кагановича (разом з Молотовим) як надзвичайного емісара до України та на Північний Кавказ. Українські керівники благали зменшити завищені плани хлібозаготівель — Каганович і Молотов категорично відмовили. У грудні 1932 року Каганович приїхав до Харкова й Одеси, проводив засідання в урядовому потязі ночами, вимагав посилити репресії.
Він особисто очолював каральні заходи на Кубані: оголошував станиці на «чорну дошку» — повну продовольчу ізоляцію, коли селянам забороняли торгувати, отримувати будь-які товари. У станиці Полтавській (перейменованій потім у Красногвардійську) він керував виселенням тисяч родин, розстрілами «саботажників». З його ініціативи скасовували постанови про збереження насіннєвих фондів, забороняли видавати хліб колгоспникам понад 10–15% від намолоченого. «Жертви необхідні», — казав він. «Куди виселяти?» — питав про долю селян. Села перетворювалися на «чорну смугу смерті». Голод лютував, люди їли кору, траву, траплялися випадки канібалізму. За рішенням Апеляційного суду Києва 2010 року Кагановича визнано винним в організації геноциду.
Паралельно він керував індустріалізацією. Як нарком шляхів сполучення (1935–1937, 1943–1944) Каганович отримав прізвисько «Залізний Лазар». Він навів лад на залізницях, які до того були хаотичними, забезпечив евакуацію тисяч заводів на схід під час війни. За це 1943 року його нагородили званням Героя Соціалістичної Праці. Але ціна була страшною: чистки серед залізничників, арешти «саботажників», підписання розстрільних списків. За різними оцінками, він особисто затвердив списки на розстріл десятків тисяч людей.
Під час Великого терору 1936–1938 років Каганович очолював Комісію партійного контролю, підтримував роботу НКВС, доповідав Сталіну про «успіхи». Він залишався лояльним навіть тоді, коли репресували його рідних — брата Михайла, авіаційного наркома.
Після смерті Сталіна 1953 року Каганович недовго тримався у владі як перший заступник голови Ради міністрів. У 1957-му разом з Молотовим, Маленковим та Шепіловим створив «антипартійну групу», яка спробувала змістити Хрущова. Спроба провалилася. Кагановича вивели з Президії ЦК, а 1961 року — виключили з партії. Останні тридцять років життя він провів у Москві на пенсії, майже не з’являючись на публіці. Дружина Марія Марківна померла 1961 року. Донька Майя, архітектор, пізніше підготувала до видання його «Пам’ятні записки». Сам Каганович помер 25 липня 1991 року — за кілька місяців до розпаду СРСР. Похований на Новодівичому цвинтарі в Москві.
У 1947 році Сталін знову кинув Кагановича в Україну — вже як першого секретаря ЦК КП(б)У. Той швидко провів чистку «українських буржуазних націоналістів», забезпечив виконання планів хлібозаготівель у післявоєнний голод і брав участь в організації депортацій.
Цікаві факти про Лазаря Кагановича
- Народився в селі, яке сьогодні лежить у зоні відчуження Чорнобиля — символічне нагадування про те, як його дії отруїли життя цілого народу.
- За 15 років пройшов шлях від шевця до члена Політбюро — один із найстрімкіших злетів у радянській історії.
- Особисто керував будівництвом Московського метро, яке з 1935 по 1955 рік носило його ім’я. Перший радянський тролейбус теж маркували «ЛК».
- Під час Голодомору говорив з кубанськими селянами поліським суржиком і залякував: «Москва не допустить», «ми переселимо на Північ».
- Підписав розстрільні списки на десятки тисяч людей, серед яких були наркоми й члени ЦК, але сам уникнув репресій і прожив до 97 років.
- У 1920-ті роки як генсек ЦК КП(б)У частково підтримував українізацію, а вже за кілька років став одним із головних її гонителів.
- Після виключення з партії не каявся і до кінця днів вважав себе вірним більшовиком-ленінцем.
Сучасне сприйняття Кагановича в Україні однозначне: він — один із символів сталінського терору, людина, чиє ім’я асоціюється з Голодомором, русифікацією та знищенням української еліти. Його постать допомагає зрозуміти механізми тоталітарної влади: як лояльність до вождя і адміністративна ефективність перетворювалися на знаряддя масового знищення. Народжений на українській землі, він став інструментом політики, яка цю землю спустошувала. Його довге життя — мовчазний докір епохи, яка дозволила таким людям піднятися так високо.
Залишити відповідь