Владислав Віталійович Бувалкін прожив життя, яке саме по собі вже було польотом: від далеких сахалінських вітрів до одеського неба з парашутом, від спокійного бізнесу в Одесі до запеклих боїв на кордоні й під Києвом. Народжений 17 вересня 1979 року на Сахаліні в сім’ї військового, він у восьмирічному віці втратив батька й разом із матір’ю переїхав до Полтави, а згодом осів в Одесі. Там розквітнув як успішний підприємець, інструктор парашутного спорту та майстер спортивної стрільби. Коли в 2014-му почалася війна, він добровільно пішов захищати країну разом із двома братами. Тричі отримав орден «За мужність» — став повним кавалером. У 2022-му, у складі спецпідрозділу СБУ, загинув поблизу Макарова під час оборони Києва. Посмертно йому присвоїли звання Героя України з орденом «Золота Зірка».
Його історія — не просто перелік дат і нагород. Це портрет людини, яка в найгірші моменти зберігала холодну голову, гумор одесита й незламну відданість символам України. Прапор, який він повернув під артилерійським вогнем на пункті «Довжанський», став одним із найяскравіших епізодів тієї війни. А його остання воля — розчинитися в чотирьох стихіях — буквально втілилася після загибелі.
Ранні роки: загартування характеру на краю імперії
Дитинство Владислава минало серед суворих сахалінських ландшафтів. Батько, військовослужбовець, загинув під час виконання завдання, коли хлопчикові було лише вісім. Мати забрала сина до Полтави — міста з глибокими українськими традиціями й пам’яттю про козацькі часи. Там Владислав ріс у середовищі, де повага до дисципліни й відповідальності передавалася з покоління в покоління.
Переїзд до Одеси став новим етапом. Місто моря, вітру й вільного духу ідеально пасувало його натурі. Тут він швидко знайшов себе в парашутному спорті — з 16 років почав стрибати, а згодом став інструктором. Спортивна стрільба доповнювала картину: точність, терпіння, уміння читати вітер і відстань. Ці навички згодом рятівно вплинули на фронті. У мирному житті Владислав вів власний бізнес, входив до одеського осередку Федерації парашутного спорту України, створював родину. Дружина Маргарита, син Даніїл — усе це було його якорем і джерелом сили.
2014: бізнесмен у камуфляжі. Подвиг на «Довжанському»
Коли Росія анексувала Крим, а на сході почалися заворушення, Владислав не вагався. Разом із братами прийшов до військкомату. Спочатку його не хотіли брати через відсутність армійського досвіду, але наполегливість і фізична підготовка зробили своє. Його зарахували до Одеського загону морської охорони Державної прикордонної служби. Кілька місяців опановував морську справу, брав участь у міжнародних навчаннях «Сі Бриз-2014».
У червні 2014-го підрозділ вирушив на схід. Владислав опинився на пункті пропуску «Довжанський» Луганської області — стратегічно важливому об’єкті на кордоні з Росією. Близько 22 днів прикордонники стримували масовані обстріли з важкого озброєння, спроби прориву озброєних груп бойовиків. Коли позиції довелося залишити, група виходила з оточення під постійним вогнем.
У той момент Владислав зробив те, що запам’яталося всім. Позиції вже замінували, артилерія працювала, але він повернувся на територію пункту, піднявся на сторожову вишку й зняв український прапор. Не хотів залишати символ держави на наругу ворогу. Цей вчинок — не просто жест. У контексті гібридної війни, коли противник активно використовував пропаганду й символи, прапор означав присутність України, стійкість і надію для місцевих жителів. Після прориву з «котла» першим дзвінком Владислава був дзвінок сину.
Паралельно він діяв як снайпер — не маючи професійної підготовки, але з природним талантом і холодною головою. Знищував ворожі снайперські пари, іноді використовував трофейну зброю, діяв зухвало, щоб випередити противника. За ці дії у жовтні 2014 року отримав орден «За мужність» III ступеня.
Служба в СБУ: від Донеччини до київського напрямку
У 2015 році Владислав перейшов до спецпідрозділу Служби безпеки України. Це означало новий рівень завдань: диверсійно-розвідувальні операції, робота в глибокому тилу противника, високоризикові рейди. Він брав участь у боях за Авдіївку, Зайцеве, Широкине, Піски — місця, де війна набула позиційного, виснажливого характеру з постійними обстрілами, мінами й дронами (тоді ще примітивними).
У 2016-му — орден «За мужність» II ступеня. У 2019-му — I ступеня. Так він став повним кавалером — рідкісне досягнення, яке свідчить про систематичний героїзм і професійну майстерність упродовж років. Нагороди вручали не за один епізод, а за сукупність вчинків у найгарячіших точках.
Березень 2022-го: останній бій під Макаровим
24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення застало Владислава готовим. Як і багато одеситів та ветеранів АТО, він одразу долучився до оборони Київщини. У складі диверсійно-розвідувальної групи СБУ діяв на північному напрямку, де російські війська намагалися прорватися до столиці.
20 березня група виконала завдання: завдала вогневого ураження по живій силі противника та ймовірному місцю розташування ворожого штабу поблизу Макарова Бучанського району. Під час відходу колону накрило танковим обстрілом. Внаслідок вибуху Владислав Бувалкін і його побратим майстер-сержант Олександр Макаренко загинули. Йому було 42 роки.
Нагороди та їхнє значення
Повний кавалер ордена «За мужність» — це не просто три нагороди. Це визнання послідовної, ризикованої служби впродовж восьми років війни. Кожен ступінь відзначав конкретні епізоди мужності та професіоналізму.
У 2022 році Президент України Володимир Зеленський посмертно присвоїв Владиславу звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». 29 серпня 2022 року нагороду передали родині.
Особистість «Тумана»: спокій, який рятує
Бойові побратими згадували його як людину з «холодною головою» — зосереджену, врівноважену, здатну випромінювати спокій навіть у паніці оточення. Одеський гумор ніколи не залишав його. Він добре знався на зброї й охоче допомагав новачкам пристрілювати та опановувати її. Позивний «Туман» (іноді в ранній період «Лєший») відображав його здатність зникати й з’являтися там, де його не чекали.
За кілька днів до повномасштабного вторгнення він сказав дружині Маргариті та своєму парашутному наставнику Костянтину Оборіну: якщо загине, хоче стати чотирма стихіями — вогнем, землею, водою й повітрям. Ця поетична воля втілилася буквально.
Спадщина, яка продовжує літати
Дружина Маргарита не замкнулася в горі. Вона навчилася збирати FPV-дрони просто на кухні й назвала перший із них «Туман» — на честь позивного чоловіка. Ці дрони вже працюють на фронті, допомагаючи ЗСУ знищувати ворожу техніку. Маргарита представляє Одеську область у Раді родин загиблих воїнів.
Частину праху Владислава розвіяли над Одесою, морем і злітною смугою аероклубу 17 вересня — в день його народження — з парашутного літака під керівництвом Костянтина Оборіна. Іншу частину з сином Даніїлом посадили у Карпатах, у Рожанському лісництві Львівської області, 16 квітня 2022 року в рамках акції «Ліс Перемоги». Ялини ростуть там, де родина раніше любила ходити в походи Чорногірським хребтом.
У 2023–2024 роках в Одесі перейменували вулицю Генерала Бочарова на вулицю Владислава Бувалкіна — вшанування на рівні міста, де він жив і творив мирне життя.
Цікаві факти про Владислава Бувалкіна
- Прапор, який не віддали. Під час прориву з оточення на «Довжанському» Владислав ризикував життям, повертаючись на заміновану територію під артилерійським обстрілом, щоб зняти український прапор з вишки. Він вважав його символом присутності України, який ворог не повинен був отримати для знущання чи пропаганди.
- Чотири стихії. За кілька днів до 24 лютого 2022 року Владислав висловив волю: у разі загибелі розчинитися в вогні, землі, воді й повітрі. Після кремації прах частково розвіяли з парашутного літака (повітря), над морем (вода), а частину посадили з ялинами в карпатській землі (земля). Вогонь — символічна частина ритуалу прощання.
- Дрони «Туман». Дружина Маргарита почала збирати FPV-дрони вдома й назвала перший на честь позивного чоловіка. Ці дрони вже виконують бойові завдання, продовжуючи справу точного ураження ворога, якою Владислав займався як снайпер і розвідник.
- Ялини в Карпатах. 16 квітня 2022 року Маргарита з сином Даніїлом посадили дерева з часткою праху в улюбленому місці родинних походів. Геолокацію зафіксував лісничий, а зелені бандани позначили дерева. Це не просто пам’ять — це продовження життя й сімейної традиції.
- Вулиця в Одесі. Історико-топонімічна комісія Одеської міськради у вересні 2023 року затвердила перейменування вулиці на честь Героя. Тепер вулиця Владислава Бувалкіна — частина міської пам’яті про людину, яка поєднувала мирний бізнес і фронтовий героїзм.
- Інструктор неба. З 16 років Владислав стрибав з парашутом, став інструктором і членом одеського осередку Федерації парашутного спорту. Небо було його стихією ще до війни — і саме з неба почалося останнє прощання з ним.
- Холодна голова й одеський гумор. Побратими згадували, що навіть в оточенні Владислав зберігав спокій, допомагав новачкам опановувати зброю й ніколи не втрачав почуття гумору. Ці якості робили його надійним товаришем у найгірших умовах.
Його історія продовжує жити не тільки в нагородах і перейменованих вулицях. Вона живе в кожному дроні «Туман», у ялинах карпатського лісу, в пам’яті побратимів і в серцях тих, хто розуміє: справжній герой — це не той, хто шукає славу, а той, хто в найкритичніший момент робить те, що має зробити. Владислав Бувалкін зробив свій вибір ще в 2014-му й залишався вірним йому до останнього подиху.
Залишити відповідь