Дмитро Суржиков, заслужений артист України, актор, режисер і сценарист з понад сотнею ролей у кіно та театрі, говорить про війну не з трибуни, а з глибини власного досвіду. Народжений у Маріуполі 31 грудня 1979 року, він пройшов шлях від російськомовного підлітка, який навіть не підозрював про існування української мови, до людини, що перетворила гумор на гостру зброю опору. Його роздуми про повномасштабне вторгнення Росії в Україну 2022 року переплітаються з особистим болем за рідне місто, яке окупанти перетворили на руїни, і з вірою в силу мистецтва, яке здатне піднімати дух нації навіть під обстрілами.
Суржиков не раз повторював: війна для України не почалася 24 лютого. Вона тліла роками в прихованій формі — через домінування російської мови, культури та пропаганди на Донбасі. Ця локальна, майже непомітна боротьба за ідентичність стала для нього першим сигналом тривоги. Коли ж ракети полетіли над Києвом, де він жив на Русанівці, актор не розгубився. Замість паніки він запустив проєкт «Бандерівське смузі» — серію сатиричних скетчів, де разом із зірками українського кіно висміював окупантів і піднімав настрій мільйонам. Гумор для нього — не просто розвага, а ліки й щит, що допомагає вистояти в епічні часи.
Його слова про адаптацію до війни звучать жорстко й чесно: «Адаптуватися до війни неможливо». Безтурботне життя, яке було до 2022-го, ніколи не повернеться. Але саме в ці роки Суржиков знайшов нову силу в творчості — від вистав у театрі до серіалів, де війна присутня не як фон, а як реальність тилу, де злочинність не зникла, а патріотизм став нормою. Його погляди на росіян, колаборантів і тих, хто втік за кордон, не залишають місця для компромісів. Актор бачить у війні не тільки руйнування, а й шанс для української культури розквітнути по-новому.
Дитинство в тіні російської мови: як Маріуполь формував світогляд актора
Маріуполь для Дмитра Суржикова — не просто місце народження, а корінь усієї його історії. Місто на Азовському морі, де в радянські часи панувала російська, виховало в ньому подвійну реальність. До школи він навіть не знав, що українська мова існує. У третьому класі, коли роздали підручники з української літератури, діти в класі гадали, що означає слово «ранок». Цей епізод Суржиков згадує з гіркою усмішкою — радянська машина пропаганди працювала на повну, стираючи українське з свідомості цілих поколінь.
Такий фон зробив його чутливим до гібридних проявів війни. Ще до 2022 року актор відчував, як російська мова діє як тиха окупація. Вона проникала в побут, освіту, культуру. «Війна тривала у нас локально і приховано — у вигляді російської мови», — говорить він. Ця фраза стала ключем до розуміння його позиції: повномасштабне вторгнення не виникло з нічого, воно дозрівало десятиліттями.
Перехід на українську для Суржикова став особистим викликом уже в дорослому віці. У 35 років, працюючи в Молодому театрі, він почав грати вистави українською. Проколи, акцент, внутрішній опір — усе це було. Але він пройшов цей шлях, бо вірив: мова — це не просто слова, а свідомість. Сьогодні він переконаний, що українізація має йти зсередини, через серця людей, а не лише через закони. Хоча й державна підтримка, на його думку, потрібна.
24 лютого 2022-го: ракети над Києвом і перший удар реальності
Війна застала Суржикова вдома, на Русанівці в Києві. О п’ятій ранку над будинком пролетіли ракети в бік Борисполя. Дружина, доньки, коти — все життя вмістилося в одну машину, коли вони евакуювалися 6 чи 7 березня. «У це важко повірити», — ділиться він. Актор не хотів вірити в танки й ракети, хоч і розумів, що напруга зростає. Частина суспільства чекала, інша заперечувала. Він належав до тих, хто сподівався на диво.
Але замість пасивності Суржиков обрав дію. Перші дні вторгнення стали для нього моментом істини. Суспільство згуртувалося: тероборона, трактори, що тягли ворожі танки, банки з огірками проти дронів. Цей народний спротив надихнув його на творчість. Він бачив, як люди стають героями не в кіно, а в реальному житті. І саме це відчуття єдності стало основою для його подальших проєктів.
Його реакція була миттєвою. За кілька днів після початку вторгнення Суржиков записав жорстке відео до росіян. Звертаючись прямо, він порадив «змінити дідусю Путіну памперс», бо той тягнеться до ядерної кнопки. Відео розлетілося мережею. Сьогодні, через роки, актор констатує: нічого не змінилося. Росія продовжує погрожувати ядеркою, а її «непереможна армія» втрачає важелі впливу. Ці слова звучать як холодний аналіз, без емоційного надриву, але з глибокою переконаністю.
«Бандерівське смузі»: коли гумор стає фронтовим інструментом
У перші місяці повномасштабної війни, коли кіно зупинилося майже повністю, Суржиков зібрав команду однодумців. Так народилося «Бандерівське смузі» — сатиричне скетч-шоу в жанрі чорного гумору. Актори, серед яких Станіслав Боклан та інші зірки, працювали безкоштовно. Ніхто не відмовився. Вони знімали короткі історії про громадський спротив: від «посівної» проти окупантів до «перегною з рашистів». Гумор вибухав емоціями, підпалював інформаційний простір і збирав донати для ЗСУ.
Проєкт став кіноволонтерством у чистому вигляді. Павільйон надали друзі, знімали по кілька серій за зміну, щоб економити. Суржиков підкреслює: актори скучили за процесом і хотіли бути корисними саме своєю професією. «Гумор — це зброя та ліки», — каже він. Скетчі підтримували людей, показували, що навіть у пеклі можна сміятися над ворогом. Проєкт виконав свою місію — підсвітив народне протистояння й допоміг зібрати кошти.
Сьогодні «Бандерівське смузі» не знімають через брак фінансування, але його вплив залишився. Воно довело: мистецтво може бути частиною опору. Для Суржикова це не просто серіал, а спосіб показати, що українці не ламаються. Навпаки — вони творять навіть тоді, коли все навколо горить.
Театр і кіно в умовах війни: творчість, яка не зупиняється
Театр для Суржикова став ближчим за кіно під час війни. Менш затратний, він дозволяє живе спілкування, якого люди жадають. Вистави збирають аншлаги, бо глядач прагне емоцій тут і зараз. Актор грає, ставить, пише — і все це з розумінням, що мистецтво в воєнний час має давати надію. Не тільки показувати травму, а й малювати перемогу, кохання, нове життя після неї.
У серіалах, як-от «Коп з минулого» чи «Ворон та Воробйов», війна присутня опосередковано — через тил, де поліція продовжує працювати, а герої шукають нормальності. Суржиков, який часто грає гострохарактерних персонажів, навіть негативних, знаходить у цьому сенс. «Негативного героя грати в мільйон разів цікавіше», — жартує він. Але головне — не приховувати реальність. Війна є, і кіно має про неї розповідати, але так, щоб не травмувати, а мотивувати.
Він переконаний: держава не повинна фінансувати все кіно. Потрібні альтернативні джерела, приватні інвестиції. Подивіться на мистецтво часів Другої світової — воно надихало. Сьогодні українські митці пишуть нові сторінки. Реакції військових, їхні подяки — найкраща мотивація для Суржикова продовжувати.
Ставлення до росіян, втікачів і майбутнього України
Суржиков не приховує свого ставлення до росіян. До війни він бачив на знімальних майданчиках їхню зверхність. «Сполохані зайчики» — так він описував московських акторів, коли з’являвся український колега. Після 2022-го контакти припинилися. Росія «закрутила гайки» — класичні радянські методи. Актор не реагує на скандали з тими, хто втік за кордон і мовчить про війну. «Якщо людини нема в країні — мені не цікаво», — каже він. Третій рік нас вбивають, і час обирати сторону.
Про Маріуполь він говорить з болем, але й надією. Рідних там не лишилося, але знайомі розповідають: окупанти малюють фасадну картинку, а насправді — руїни, безробіття, обман. Заводи стоять, люди неохоче беруть на будівництво. Суржиков вірить: усі наші міста повернуться. Диктатори не вічні.
Його погляд на майбутнє — оптимістичний, але реалістичний. Війна стала поштовхом для культури. Митці мають писати романи, знімати фільми, ставити вистави про ці епічні часи. І Суржиков робить свою частину — знімає, грає, надихає.
Цікаві факти про воєнну творчість Дмитра Суржикова
- Відеозвернення, що розлетілося вірусом: За кілька днів після 24 лютого актор записав ролик, де з іронією порадив росіянам змінити «дідусю Путіну памперс». Це стало одним із перших яскравих прикладів культурного опору в мережі.
- Зірки без гонорару: У «Бандерівському смузі» грали топові актори України. Ніхто не відмовився від участі, навіть попри те, що робота була безкоштовною. Знімали власним коштом або на донати.
- Театр у бомбосховищах: Суржиков продовжував виступи в театрі навіть у найскладніші місяці. Живе спілкування з глядачем стало для нього способом зберегти людяність у хаосі.
- Перехід на українську в 35: Актор, який виріс у повністю російськомовному середовищі, опанував мову на сцені. Це стало для нього справжнім випробуванням і перемогою над радянською спадщиною.
- Віра в повернення: Незважаючи на окупацію Маріуполя, Суржиков щиро вірить, що місто та інші території повернуться в Україну. «Диктатори не вічні» — його проста, але потужна формула надії.
Ці факти показують, як один актор перетворив особистий біль на колективну силу. Його приклади надихають початківців і дають глибокий аналіз для тих, хто вже давно слідкує за українським кіно.
Чому голос Суржикова важливий для розуміння війни сьогодні
Роздуми Дмитра Суржикова про війну — це не сухий аналіз, а живий портрет нації в боротьбі. Він поєднує особистий досвід маріупольця, професійний погляд митця і щиру віру в перемогу. Для початківців його історія стає уроком: навіть якщо ти не знав української мови в дитинстві, свідомість можна змінити. Для просунутих — це глибокий розбір культурної війни, де гумор, театр і кіно стають фронтом.
Він не обіцяє легких шляхів. Адаптація неможлива, життя змінилося назавжди. Але саме в цьому — сила. Українська культура не просто виживає — вона розквітає. І Суржиков, знімаючи серіали, граючи в театрі, сміючись над ворогом, показує, як це робити. Його слова залишають відчуття, що розмова триває. Бо війна ще не закінчена, але перемога — ближче, ніж здається.
Залишити відповідь