П’ятого липня 1952 року в селі Лозниця Народицького району на Житомирщині в родині селян народився Іван Олександрович Заєць. Його дитячі роки минали серед лісів Полісся, де праця на землі перепліталася з тихою стійкістю, яку згодом він проніс крізь усі випробування української політики. Цей шлях — від головного економіста колгоспу до народного депутата п’яти скликань і одного з авторів тексту Акта проголошення незалежності України — став символом цілої генерації, що перетворила мрію про державність на реальність.
Коротка відповідь на ключове питання звучить так: Іван Заєць — український політик, борець за незалежність XX століття, народний депутат Верховної Ради I, II, III, IV та VI скликань, міністр екології та природних ресурсів у 2000–2001 роках, а головне — учасник узгоджувальної комісії, яка остаточно відредагувала текст Акта 24 серпня 1991 року. Його економічна освіта, математична точність і глибока національна свідомість допомогли сформувати не лише слова документа, а й практичні підходи до розбудови держави.
Дитинство Івана проходило в типовому для післявоєнного Полісся середовищі. Батьки працювали на землі, а хлопець рано звик до відповідальності. Сільська школа дала базові знання, але справжнє пробудження прийшло пізніше — через книги, розповіді старших і тихе, але вперте бажання зрозуміти, чому Україна так довго не має власної держави. У 1974 році він закінчив Українську сільськогосподарську академію за спеціальністю «економічна кібернетика в сільському господарстві», ставши економістом-математиком. Ця освіта з її акцентом на точні розрахунки та системний аналіз згодом стала несподіваним, але потужним інструментом у парламентській роботі.
Після академії Іван працював головним економістом колгоспу імені Леніна в селі Горошків на Київщині. Потім — старшим економістом і науковим співробітником у Київській філії Центрального інституту агрохімічного обслуговування. З 1978 року, з перервою на аспірантуру в Інституті економіки АН УРСР (1979–1982), він обіймав інженерні та наукові посади в тому ж інституті. Саме тут, у середовищі вчених, почалося його повільне, але невпинне занурення в українське культурне відродження. Середина 1980-х — час, коли навіть обережні спроби говорити українською чи вивчати заборонену історію могли коштувати кар’єри. Заєць став одним із фундаторів українознавчого клубу «Спадщина» при Київському будинку вчених, долучився до Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Ці осередки стали справжніми школами національної свідомості для багатьох майбутніх діячів Руху.
У 1989 році він увійшов до лав Народного Руху України — організації, що об’єднала інтелігенцію, робітників і селян навколо ідеї відродження української державності. Заєць швидко став заступником голови Ради колегій Руху, а згодом — головою Київського крайового Руху та членом Президії. Він ініціював створення Громадського об’єднання допомоги Литовській Республіці, демонструючи солідарність з іншими народами, що боролися за свободу від імперії. Ці кроки вимагали не лише сміливості, а й стратегічного мислення: економіст за освітою чудово розумів, що незалежність — це не лише гасла, а й конкретні механізми виживання держави.
1990 рік став переломним. У березні, під час перших частково вільних виборів до Верховної Ради УРСР, Івана Заєця обрали депутатом по Святошинському округу № 17 у Києві від Народного Руху та блоку «Народна Рада». Він увійшов до Комісії з питань економічної реформи і управління народним господарством, де очолив підкомісію. У стінах парламенту, де ще панувала комуністична більшість, Заєць разом з однодумцями поступово розмивав монополію старої системи. Його математична підготовка допомагала аналізувати економічні законопроекти, а досвід роботи в інституті — пропонувати реалістичні альтернативи.
Найяскравіша сторінка його біографії розгорнулася 24 серпня 1991 року. Після провалу путчу в Москві Верховна Рада зібралася на історичне засідання. Проєкт Акта проголошення незалежності підготував Дмитро Павличко, але остаточний текст потребував узгодження. У «захристії» — невеликій кімнаті біля зали — зібралася узгоджувальна комісія: Олександр Мороз, Олександр Бандурка, Анатолій Матвієнко, Михайло Голубець, Ігор Юхновський, Іван Заєць, Олександр Ємець та інші. Дебати точилися навколо преамбули. Комуністи заперечували формулювання «виражаючи волю народу України», бо референдуму ще не було. Павличко пішов на компроміс, прив’язавши текст до нещодавніх подій. Заєць запропонував назву «Республіка Україна» замість «Демократична Республіка Україна» і настояв на зміні «територія України є цілісна та недоторкана» на «неподільна і недоторкана». Після фінального редагування саме він разом із Павличком побіг до друкарського бюро, щоб встигнути підготувати текст до голосування. Ці деталі, зафіксовані в спогадах самого Заєця, показують, як один економіст-математик з Полісся вплинув на формулювання, що стали основою української державності.
Після проголошення незалежності Іван Заєць продовжив роботу в парламенті другого скликання (1994–1998). Його обрали заступником голови Комітету у закордонних справах і зв’язках з СНД. У третьому скликанні (1998–2000) він став першим заступником голови того ж комітету. У цей період Україна шукала своє місце у світі: відносини з НАТО, підтримка пострадянських держав, економічна інтеграція. Заєць входив до Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва з НАТО та Ради національної безпеки і оборони. Його позиція завжди залишалася послідовно проукраїнською — без різких поворотів, але з чітким розумінням національних інтересів.
31 січня 2000 року Президент призначив Івана Заєця міністром екології та природних ресурсів у уряді Віктора Ющенка. Посада була непростою: країна ще жила наслідками Чорнобильської катастрофи, аграрний сектор переживав реформи, а екологічне законодавство вимагало оновлення. Заєць став членом Урядового комітету з реформування аграрного сектору та з питань екології. Хоча каденція тривала лише до 29 травня 2001 року, вона стала логічним продовженням його попередньої роботи в комітетах, пов’язаних з природокористуванням. Пізніше, у четвертому скликанні (2002–2006), він знову повернувся до екологічної тематики як перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. У шостому скликанні (з 2007) обіймав аналогічну посаду заступника голови.
Політична кар’єра Заєця не обмежувалася парламентськими кріслами. Він брав активну участь у Помаранчевій революції 2004 року як довірена особа Віктора Ющенка. Був членом Президії Української всесвітньої координаційної Ради, Товариства «Україна-Світ», Національної Ради Конгресу української інтелігенції, Головної ради Всеукраїнського товариства «Просвіта». Очолював Український благодійний фонд «Трипілля». Після виходу з Народного Руху в 1999 році пов’язав долю з Українською народною партією та Українським народним блоком Костенка і Плюща. Кожен новий етап вимагав адаптації, але стрижень залишався незмінним: служіння ідеї незалежної, демократичної України.
Особисте життя Івана Заєця — це фундамент, на якому трималася його публічна діяльність. Дружина Світлана, доньки Олеся та Ярослава, син Остап — родина, що підтримувала його в найскладніші моменти. Усвідомлення відповідальності перед дітьми та майбутніми поколіннями, ймовірно, посилювало його рішучість у 1991 році. Нагороди стали визнанням заслуг: повний кавалер ордена «За заслуги» (III ступінь — 1996, II — 2002, I — 2007), орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (2009), ювілейна медаль «25 років незалежності України» (2016).
Цікаві факти про Івана Заєця
- Автор ключових формулювань Акта. Саме Заєць запропонував замінити «цілісна та недоторкана» на «неподільна і недоторкана» та наполіг на назві «Республіка Україна». Ці правки увійшли до остаточного тексту, проголошеного 24 серпня 1991 року.
- Економіст, який став «батьком» незалежності. Математична освіта та досвід роботи в Інституті економіки допомогли йому аналізувати не лише цифри, а й політичні процеси. У 1990-х його точність цінували в комісіях з економічної реформи та закордонних справ.
- Солідарність з Литвою ще до незалежності. У 1989–1990 роках Заєць ініціював створення Громадського об’єднання допомоги Литовській Республіці — один з перших проявів міжнародної підтримки України на шляху до свободи.
- П’ять скликань — рідкісний рекорд. Лише одиниці пройшли через Верховну Раду п’ять разів поспіль. Заєць зберігав мандат у найбурхливіші періоди: від перших демократичних виборів до постпомаранчевого часу.
- Екологічна нитка кар’єри. Від міністра екології до першого заступника профільного комітету — тема довкілля та Чорнобиля супроводжувала його десятиліттями, поєднуючи економічний погляд з турботою про природу.
- Сучасний погляд на політику. У 2025 році, спілкуючись з рухом ЧЕСНО, Заєць наголосив: політика — це професія, яка потребує спеціальних знань, досвіду та моральних принципів. Його слова звучать особливо гостро в контексті повномасштабної війни.
- Повний кавалер ордена «За заслуги». Три ступені нагороди (1996, 2002, 2007) — визнання не лише за парламентську роботу, а й за внесок у розбудову держави від перших днів незалежності.
Сьогодні, коли Україна знову захищає свою незалежність, досвід Івана Заєця набуває нового звучання. Він ніколи не був яскравим медійним політиком, але саме такі люди — з математичною точністю, сільською стійкістю та непохитною вірою в державу — творили фундамент, на якому ми стоїмо. Його шлях нагадує: незалежність — це не одноразовий акт, а щоденна праця багатьох поколінь, де кожне слово в головному документі країни колись народжувалося в напруженій дискусії в маленькій кімнаті біля парламентської зали.
Іван Заєць продовжує жити в Києві, спостерігаючи за тим, як його країна проходить нові випробування. Його спогади про серпень 1991-го, про компроміси та рішучі кроки, про те, як економіст з Полісся став співавтором історії, залишаються живим свідченням того, що свобода завжди має конкретні імена, обличчя та долі.
Залишити відповідь