Народився Михайло Панасович Стельмах 24 травня 1912 року в селі Дяківцях на Вінниччині. Батько Панас, ветеран російсько-японської війни, і мати Ганна, білоруска за походженням, виховували єдиного сина в атмосфері щирої любові до праці та природи. Дитинство було бідним, але наповненим теплом родинних стосунків і глибоким зв’язком із землею. На всю сім’ю були одні чоботи — батько взимку носив сина до школи на руках, загорнувши в кожух. Цей зворушливий спогад пізніше перекочував у його автобіографічні повісті, де кожна деталь дихає автентичністю.
У дев’ять років хлопець одразу потрапив до другого класу — швидко навчився читати й жадібно ковтав книги. Мати прищепила йому чутливість до краси світу, а батько й дід — повагу до хліба й праці. Уже тоді майбутній письменник збирав у пам’яті народні пісні, казки та звичаї, які згодом стануть основою його фольклористичної діяльності.
Після закінчення Вінницького педагогічного технікуму та інституту (перший у селі, хто здобув вищу освіту) Стельмах працював учителем української мови й літератури на Вінниччині, а згодом на Київщині. Саме там він познайомився з письменником Яковом Качуром, який підтримав його перші літературні спроби. Паралельно Михайло співпрацював із вінницькою газетою «Більшовицька правда».
Друга світова війна стала суворим випробуванням. Мобілізований до Червоної армії, він воював на білоруському напрямку, двічі був поранений. З 1944 року служив спеціальним кореспондентом фронтової газети «За честь Родини». У евакуації в Уфі познайомився з Максимом Рильським — ця зустріч стала доленосною. Рильський не лише підтримав молодого автора, а й запросив його після війни до Інституту фольклору, етнографії та мистецтва АН УРСР. Там Стельмах збирав народні пісні, записував свідчення старожилів, редагував фольклорні збірки. Ця робота стала для нього не просто службою — вона стала способом зберегти українську душу в часи, коли її намагалися стерти.
Перші поетичні збірки — «Добрий ранок» (1941), «За ясні зорі» (1942), «Провесінь» (1942) — вийшли під редакцією Андрія Малишка та Рильського. Вони вже містили ту м’яку ліричність і глибоку любов до рідного краю, які стануть візитівкою автора.
Після війни Стельмах розгорнувся як прозаїк. Роман «Велика рідня» (1949–1951) приніс Сталінську премію. «Хліб і сіль» (1959) та інші твори трилогії закріпили за ним статус майстра великого епічного полотна. Але справжнім проривом стала повість «Гуси-лебеді летять» (1964) та «Щедрий вечір» (1967) — автобіографічні твори, де письменник з ніжністю й болем описує своє дитинство, формування характеру, перші радощі й втрати. Тут немає сухого переказу фактів — є живі образи, запахи, звуки села, внутрішній світ дитини, яка вчиться любити світ попри бідність.
Роман «Правда і кривда» (1961) підняв вічну тему протистояння добра і зла, людської гідності в повоєнному селі. Стельмах майстерно використовує деталь: очі героя, нерівна підківка вусів, зів’яла ромашка — усе це стає вікном у душу персонажа. Його проза поєднує реалістичне зображення життя з романтичним піднесенням і фольклорними мотивами. Природа в нього — не просто тло, а активний співрозмовник, дзеркало переживань людини.
Найсміливішим і найглибшим став останній великий роман «Чотири броди». Письменник працював над ним довгі роки. У творі через чотири «броди» людського життя — дитинство, кохання, працю й старість — він торкнувся заборонених тем Голодомору 1932–1933 років та репресій 1937-го. Для брежнєвської епохи це був справжній подвиг. Роман кілька разів повертали на доопрацювання, текст «порізали», але навіть у цензурованому вигляді він отримав Шевченківську премію 1980 року. Стельмах умів говорити правду між рядків, і читач це відчував.
Окремо варто згадати драматургію — п’єси «На Івана Купала», «Зачарований вітряк», «Кум королю» — та величезний пласт дитячої літератури. Його вірші та казки для найменших («Бурундукова сім’я», «Лісова казка») сповнені доброти, гумору й любові до природи. Діти в його творах — не схематичні герої, а живі особистості з власними радощами, страхами й мріями.
Село Дяківці (Вінницька): онлайн путівник Дяківцями
Особисте життя Михайла Стельмаха було таким же міцним і надійним, як подільський дуб. Після війни він одружився з Лесею Анатоліївною. Вони прожили разом майже сорок років. У подружжя народилося троє дітей: син Ярослав — драматург, дитячий письменник і перекладач; донька Марта — філолог, фольклорист і дизайнер ландшафту; син Дмитро — письменник і перекладач. Літературна династія Стельмахів продовжила справу батька.
Найдивовижніша риса його долі — те, що він жодного разу не вступив до КПРС, але отримав усі найвищі державні нагороди: Сталінську премію, Ленінську премію, звання Героя Соціалістичної Праці (1972), Шевченківську премію. П’ять разів обирався депутатом Верховної Ради СРСР. Він двічі уникав репресій — одного разу через фальшивий донос (помітив чужий почерк), іншого — завдяки випадковій відсутності вдома. Стельмах не йшов на відкритий конфлікт із системою, але й не зраджував себе. Він писав про те, що боліло, і робив це так тонко, що цензура іноді пропускала.
Цікаві факти про Михайла Стельмаха
Михайло Стельмах ніколи не забував своє село. Коли отримав Ленінську премію, значну частину грошей передав на будівництво школи в Дяківцях. «Ця премія — не моя заслуга, це ваша заслуга, дорогі односельці», — казав він.
У будинку письменників «Роліт» у Києві, де мешкав Стельмах, досі живе пам’ять про нього. Сусіди згадували, як він любив читати свої твори вголос — голос у нього був м’який, задушевний, з легким подільським акцентом.
Його син Ярослав Стельмах став одним із найяскравіших українських драматургів другої половини XX століття. Вистава «Синій автомобіль» досі йде в театрах. Батько й син часто обговорювали літературу, і Ярослав зізнавався, що саме від батька навчився «чути слово».
Стельмах збирав народні пісні не лише для роботи в інституті. Багато з них він записав ще в юності на Вінниччині. Деякі мелодії та тексти, збережені ним, увійшли до золотого фонду українського фольклору.
У романі «Чотири броди» письменник алегорично описав чотири етапи людського життя як броди через річку. Останній брід — прощання з онуками — звучить особливо зворушливо й мудро. Саме за цей твір він отримав Шевченківську премію.
Дитячі книжки Стельмаха — це не просто розвага. У них закодовані глибокі моральні уроки: повага до праці, любов до тварин, уміння радіти малому. Багато сучасних педагогів досі використовують їх на уроках.
Літературно-меморіальний музей Михайла Стельмаха в Дяківцях — одне з найтепліших місць для тих, хто хоче відчути атмосферу, в якій формувався письменник. Там зберігаються його особисті речі, рукописи, фотографії родини.
Сьогодні, коли Україна знову захищає свою ідентичність, твори Михайла Стельмаха звучать особливо актуально. Вони нагадують, що справжня сила — у любові до своєї землі, у пам’яті про предків і в умінні залишатися людиною навіть у найтемніші часи. Його герої — це не ідеальні комсомольці з плакатів, а живі люди з сумнівами, болем, радістю й незламною вірою в добро.
Читати Стельмаха — це ніби сидіти на призьбі старого подільського дому, слухати, як шепоче вітер у вербах, і розуміти: ми — частина великого ланцюга, який не розірвати. Його слово продовжує жити в серцях тих, хто шукає правду, красу й сенс у простих речах. І поки є читачі, які відкривають «Гусей-лебедів» чи «Чотири броди», українське село в його творах ніколи не зникне.
Залишити відповідь