На західній околиці Києва, де Шулявка колись була промисловою периферією, а сьогодні — жвавий транспортний вузол біля однойменної станції метро, у липні 1882 року швейцарський підприємець Яків Гретер запустив чавуноливарний і механічний завод. Те, що починалося з двох вагранок, 30 робітників і простих чавунних виробів — ліжок, болтів, гайок та рафінадних форм для цукрових заводів, — перетворилося на одного з найпотужніших машинобудівних комплексів України з понад 140-річною історією.
Підприємство, яке з 1922 року носило назву «Більшовик», а нині офіційно називається АТ «Перший київський машинобудівний завод» (ПКМЗ), стало символом київської індустрії. Воно пережило революції, дві світові війни, евакуацію, повоєнне відродження, приватизацію та сучасні виклики. Його обладнання стояло на шинних заводах усього Радянського Союзу та країн РЕВ, а зварювальна лабораторія заклала основи всесвітньо відомого Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона.
Сьогодні, у 2026 році, завод частково продовжує випускати спеціалізоване обладнання для переробки гуми та пластмас, але значна частина його території зазнає трансформації: старі цехи демонтують під нову транспортну розв’язку на Шулявці, а історичні будівлі постраждали від ворожих атак. Це історія не лише машин і цехів, а й людей, інновацій та долі цілого району.
Початки: Як швейцарський підприємець заклав фундамент київської індустрії (1882–1917)
26 липня 1882 року Яків Гретер, швейцарський інженер, який оселився в Києві, отримав дозвіл на довічне користування чотирма десятинами казенної землі на Шулявці. Разом з компаньйоном Філіпом Мозером він відкрив невелике підприємство. Перші вироби були простими: чавунна арматура, кріплення, фільтр-преси та форми для рафінадних заводів. Енергія — 1620 кінських сил від парових машин, а річний обсяг — лише 100–165 тисяч рублів.
У 1888 році після виходу Мозера до справи приєднався Йосип Криванек, випускник Празького політехнічного інституту. Підприємство реорганізували в акціонерне товариство «Київський машинобудівний і котельний завод Гретера, Криванека і K°» з капіталом у мільйон рублів. Акціонерами стали німецькі, швейцарські та чеські підприємці. Головними цехами стали чавуноливарний, котельний, токарний та модельний.
Наприкінці XIX століття завод уже випускав парові котли, насоси, центрифуги, бурякорізки та вакуум-апарати для цукрової промисловості. Він став монополістом у постачанні обладнання для цукрових заводів Терещенків, Бобринських та Бродських. У 1896 році на всеросійській виставці в Нижньому Новгороді парова машина нової конструкції отримала золоту медаль. До 1900 року на підприємстві працювало до 900 осіб — завод поступався лише Головним залізничним майстерням Києва.
У 1903 році за німецьким проєктом побудували мартенівську піч з кисневою плавкою та монтажний цех. Підприємство освоїло виробництво мостових конструкцій для залізниць. Проте разом із зростанням приходили й соціальні конфлікти: у 1903 році робітники приєдналися до страйків, а 1905 року на території з’явилися бойові дружини.
Революційні бурі та народження «Більшовика» (1917–1920-ті)
У жовтні 1917 року заводчани брали участь у збройних виступах проти Тимчасового уряду. У січні 1918-го — воювали за радянську владу проти Центральної ради. Під час громадянської війни підприємство, яке випускало озброєння, стало ареною боротьби різних сил і зазнало значних руйнувань. Зберегти його вдалося завдяки робітникам Шулявки — люди бачили в заводі не лише місце праці, а й основу виживання цілого району.
У 1919 році завод націоналізували й назвали Першим державним машинобудівним заводом. А в 1922 році, до п’ятої річниці Жовтневої революції, йому присвоїли ідеологічну назву «Більшовик». Це рішення відображало активну підтримку підприємством нової влади.
У 1920-х роках розпочалася масштабна реконструкція. Завод брав участь у відбудові дніпровської флотилії, цукрових заводів, елеваторів та мостів через Дніпро. Виробництво сільськогосподарської техніки поступово передали до Харкова, а сам «Більшовик» зосередився на хімічному обладнанні. У 1926 році тут вперше в Києві впровадили електрозварювання. Саме в заводській зварювальній лабораторії майбутній академік Євген Патон проводив свої перші досліди — ця лабораторія стала основою для створення Інституту електрозварювання.
Золоті десятиліття: інновації, зварювання та «завод заводів» (1930–1941)
До середини 1930-х років «Більшовик» став одним із найпотужніших підприємств Києва й усього Радянського Союзу — його називали «заводом заводів». Тут випускали найновітнішу техніку того часу. На устаткуванні підприємства вперше у світі промисловим способом отримали синтетичний каучук, а також виготовили першу в країні автомобільну шину.
У 1930-х роках завод освоїв електролізери для виробництва важкої води. Головним інженером у 1935–1938 роках працював Микола Доллежаль — майбутній головний конструктор перших радянських атомних реакторів. У 1939 році розпочали випуск артилерійських снарядів.
Електрозварювання, яке тут удосконалювали Патон та його колеги, назавжди змінило машинобудування — з’єднання металів стало міцнішим і швидшим, що дозволило створювати великогабаритні конструкції для хімічної промисловості.
Вогонь війни: евакуація, подвиги на Уралі та повернення (1941–1948)
Німецькі бомбардування повністю зруйнували завод — не лишилося навіть фундаментів. Обладнання та частину колективу евакуювали на Урал. Там, у тайзі, при температурі від -35 до -40 °C, уже 28 лютого 1942 року налагодили випуск 122-міліметрових мінометів. Цей уральський майданчик став основою майбутнього заводу «Уралхіммаш».
7 листопада 1943 року, одразу після визволення Києва, «Більшовик» відновив роботу як підприємство Наркомату мінометного озброєння. До 1948 року вдалося досягти довоєнних потужностей уже в новій спеціалізації — хімічному та полімерному машинобудуванні.
Епоха полімерів: лідер радянського машинобудування (1950–1990)
П’ятдесяті–вісімдесяті роки стали періодом справжнього розквіту. На базі заводу створили СКБ «Полімермаш», УкрНДІпластмаш та науково-виробниче об’єднання «Більшовик». Першим генеральним директором НВО став Петро Костина, випускник КПІ.
Завод став беззаперечним лідером у полімерному машинобудуванні СРСР та країн соціалістичної співдружності. Він постачав обладнання для 19 шинних комбінатів, 60 заводів гумотехнічних виробів, 15 кабельних заводів, 33 підприємств будматеріалів та 21 хімкомбінату. Експорт йшов до Східної Європи, США, Франції, Німеччини, Індії, Шрі-Ланки.
Серед унікальних розробок — комплекс устаткування для виробництва великогабаритних шин діаметром до 5 метрів для самоскидів вантажопідйомністю 220 тонн. Освоїли технологічні лінії для двовісно орієнтованих плівок (магнітофонних, кіноплівок, рентгенівських), труб, деревно-полімерних листів та тунелепрохідних комплексів КТ-6 і 2А2А для будівництва метро з водонепроникним опорядженням.
Особливою гордістю стала технологія високотемпературного зсувного подрібнення відходів гуми — декчери, які перетворювали зношені шини на дрібнодисперсний порошок для повторного використання. Це був один із перших кроків до сучасного екологічного підходу в промисловості.
Науковці та винаходи, що змінили промисловість
«Більшовик» не лише виробляв машини — він виховував інженерну еліту. Тут починали шлях Євген Патон, Микола Доллежаль, Борис Грозін, Володимир Дятлов та багато інших учених і конструкторів. Їхні розробки лягли в основу цілих галузей: електрозварювання, атомної енергетики, виробництва синтетичних матеріалів.
Підприємство нагороджували орденами Леніна (1966) та Жовтневої революції (1982). Колектив неодноразово отримував Державні премії СРСР за створення унікального обладнання.
Культурна душа заводу: метро, література та палац культури
Завод мав власну «душу». З 1922 року виходила багатотиражна газета «Мартен» (пізніше «Машинобудівник»), де друкувалися статті українською, російською, чеською та польською. Тут діяли літературний гурток, хорова капела, а в 1929–1936 роках звели Палац культури з бібліотекою.
У 1963 році відкрили станцію метро «Завод „Більшовик“» — вона носила цю назву до 1993 року. У 1968 році при Палаці культури заснували Музей історії заводу.
Про завод писали книги: роман Юрія Бедзика «Блакить» (1973), за яким зняли однойменний фільм, документальна повість Семена Плачинди «Взяти на себе», п’єса «Господиня». Робітниця чавуноливарного цеху Надія Марченко стала прототипом головної героїні.
Виклики незалежності та приватизація 2021 року
Після 1991 року завод опинився на межі банкрутства — у 1993–1995 роках обсяги виробництва різко впали. Проте з 1997 року почалося поступове відновлення: освоїли нові види продукції, розширили ринки збуту. У 2001–2002 роках запустили 13 нових позицій, які раніше імпортували.
27 жовтня 2021 року АТ «Перший київський машинобудівний завод» продали на приватизаційному аукціоні за 1 429 017 000 гривень. Переможцем стало ТОВ «Дженерал Комерс». Це був один із перших великих об’єктів великої приватизації після її перезапуску.
Сучасність 2025–2026: знесення цехів, наслідки атак та нові перспективи
У 2025–2026 роках завод продовжує частково функціонувати — на його потужностях досі виготовляють гумозмішувачі, вальці, каландри, форматори-вулканізатори для шин та інше спеціалізоване обладнання. Водночас значна частина території (близько 20 з 24 цехів) простоює.
Наприкінці 2025 року розпочався демонтаж 5-го цеху та інших історичних споруд — це необхідно для завершення реконструкції Шулявської транспортної розв’язки. Вартість робіт оцінюють у 80–121 мільйон гривень. Проєкт, розроблений ще у 2017 році, має розвантажити один із найпроблемніших транспортних вузлів Києва.
У ніч на 6 червня 2025 року під час масованої атаки російські ракети пошкодили історичний будинок Якова Гретера — 135-річну будівлю, тісно пов’язану з історією заводу. Споруда майже повністю зруйнована.
Сьогодні ПКМЗ залишається єдиним в Україні універсальним машинобудівним комплексом з повним циклом виробництва для переробки гуми та пластмас. Колектив зберігає унікальні компетенції, а обладнання досі користується попитом у країнах СНД та Східної Європи.
Що саме виробляв і виробляє завод Більшовик: ключові продукти та їхній вплив
За свою історію підприємство пройшло шлях від простих чавунних виробів до високотехнологічних ліній для хімічної та полімерної промисловості. Ось основні напрямки:
- Обладнання для цукрової промисловості (1880–1920-ті) — парові котли, центрифуги, бурякорізки, вакуум-апарати. Завод став монополістом у Російській імперії.
- Хімічне та полімерне машинобудування (1930–1990-ті) — гумозмішувачі періодичної дії, вальці довжиною валків 800 та 1500 мм, каландри, екструдери, форматори-вулканізатори для легкових і вантажних шин, лінії для виробництва плівок, труб, деревно-полімерних матеріалів.
- Спеціальні розробки — тунелепрохідні комплекси для метро, обладнання для переробки відходів гуми та пластмас (декчери), лінії для отримання альтернативних видів палива.
- Сучасна продукція (після 2000-х) — модернізовані версії традиційного обладнання, агрегати для атомних станцій, деревообробне устаткування, пересувні бурові установки.
Кожна з цих машин безпосередньо впливала на розвиток цілих галузей: від масового автомобілебудування до будівництва метрополітенів і екологічної переробки відходів.
Цікаві факти про завод Більшовик
- Зварювальна лабораторія «Більшовика» стала основою Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона — одного з провідних наукових центрів світу.
- На устаткуванні заводу вперше у світі промисловим способом отримали синтетичний каучук і виготовили першу радянську автомобільну шину.
- Під час евакуації на Уралі в лютому 1942 року за температури -40 °C заводчани налагодили випуск 122-міліметрових мінометів — це дало початок «Уралхіммашу».
- Станція метро «Завод „Більшовик“» працювала під такою назвою з 1963 по 1993 рік — довше, ніж багато інших «промислових» назв у Києві.
- У 2021 році завод продали за понад 1,429 млрд гривень — це один із найбільших об’єктів великої приватизації в незалежній Україні.
- У 2025 році ворожа ракета майже повністю зруйнувала історичний будинок засновника Якова Гретера на Шулявці.
- Серед випускників заводу — майбутні академіки, конструктори атомних реакторів та видатні інженери, чиї розробки використовували по всьому світу.
Завод Більшовик у Києві — це не просто стара промзона. Це жива історія української індустрії, де переплелися долі швейцарських інженерів, київських робітників, радянських учених та сучасних підприємців. Сьогодні, коли частину цехів зносять під нові дороги, а інші продовжують випускати обладнання для переробки полімерів, завод нагадує: промислове минуле не зникає безслідно. Воно трансформується, лишаючи по собі і технологічний спадок, і простір для нового розвитку міста.
Шулявка змінюється, але пам’ять про гіганта, який колись годував цілі галузі країни, залишається частиною київської ідентичності. І хто знає — можливо, саме тут, на місці старих мартенів та каландрів, народяться нові інновації, які знову прославлять українське машинобудування.
Залишити відповідь