Володимир Миколайович Артюх — генерал-лейтенант ЗСУ у відставці, кандидат військових наук і колишній голова Сумської обласної військової адміністрації. Його шлях від командира радіорелейного взводу на Далекому Сході до керівника однієї з найгарячіших прикордонних областей України став прикладом справжньої відданості військовій справі та державі. Народжений 8 травня 1958 року в Благовєщенську Амурської області, він обрав Україну своїм професійним домом і присвятив їй понад 40 років служби, реформуючи армію та зміцнюючи її боєздатність у найскладніші часи.
Артюх не просто виконував накази — він будував систему, яка витримувала удари. Як заступник начальника Генерального штабу він впливав на кадрову політику ЗСУ, а на Сумщині особисто контролював фортифікаційні роботи, спрямовуючи заощаджені кошти на додаткові рубежі оборони. Його звільнення з посади 17 квітня 2025 року після масованого російського обстрілу Сум стало резонансним, але не затьмарило внесок у захист кордонів.
Ранні роки: від радянського військового містечка до Харкова
Дитинство Володимира Миколайовича минуло в типовому військовому містечку на Далекому Сході, де панувала дисципліна, техніка та постійна готовність. Батьківська професія і дідусь-фронтовик Другої світової війни заклали фундамент характеру — стійкість, відповідальність і повагу до мундира. Переїзд до України для вступу в Харківське вище військове авіаційне командне училище зв’язку 1975 року став свідомим вибором. Там він опанував командну радіозв’язку і випустився 1979-го з твердим переконанням служити новій батьківщині.
Перші кроки в армії почалися в Північній групі військ. Командир радіорелейного взводу, начальник станції, командир роти, заступник командира окремого радіотехнічного батальйону — ці посади загартували молодого офіцера. Потім Далекосхідний військовий округ: командування батальйоном зв’язку та забезпечення зв’язку винищувальної авіаційної дивізії. Розпад СРСР не зламав кар’єру. Артюх залишився в лавах Повітряних Сил України, де швидко піднявся по щаблях штабної роботи.
Військова кар’єра: від тактики до стратегії Генштабу
У 1988 році Артюх закінчив Військово-повітряну академію імені Ю. О. Гагаріна зі спеціальністю командно-штабної оперативно-тактичної підготовки ВПС. Це відкрило двері до вищих посад у Командуванні Військово-повітряних сил ЗСУ: старший офіцер групи технічного забезпечення, начальник групи бойової підготовки, оперативного відділу, заступник начальника організаційно-мобілізаційного управління.
З 2007 по 2009 рік він очолював Головне управління особового складу Генерального штабу. Саме тоді формувалася сучасна кадрова політика армії — відбір офіцерів, підготовка резервів, ротація. 20 серпня 2008-го присвоєно звання генерал-лейтенанта. З 2009-го по 2012-й — заступник начальника Генштабу. Цей період став піку військової кар’єри: Артюх брав участь у реформах, які готували ЗСУ до нових загроз, ще до 2014 року. Майже 40 років бездоганної служби — це не сухий стаж, а реальний внесок у боєздатність військ, від радіозв’язку в авіації до стратегічного планування на рівні держави.
Після звільнення в запас генерал не відійшов від справ. Він застосував досвід у цивільній сфері, ставши начальником Подільської філії Державного підприємства «Український державний центр радіочастот» у Вінниці. Там координував частотні ресурси, поєднуючи військові знання з технічними завданнями.
Наукова діяльність та внесок у розбудову Збройних Сил
2010 рік приніс Артюху ступінь кандидата військових наук. Дисертація присвячена розбудові ЗСУ, з акцентом на оптимізацію кадрової політики, підготовку резервів і гнучкість під сучасні загрози. Рекомендації з роботи знайшли застосування після 2014-го, коли армія перебудовувалася на ходу. 2011-го йому присвоєно вчене звання старшого наукового співробітника, а пізніше — доцента Вінницького національного технічного університету.
Лекції та семінари Артюха передавали досвід молодим офіцерам. Він не просто теоретик — практики з його дисертації допомагали формувати ефективніші підрозділи, де ротація і мотивація особового складу ставали ключем до успіху. Цей науковий доробок доповнив практичний досвід, зробивши генерала одним із тих, хто поєднував штабну роботу з академічними інсайтами.
Політичний та громадський вектор: Вінниця та Сумщина
У 2020 році Артюх спробував себе в місцевій політиці — балотувався до Вінницької міської ради від Української партії честі, боротьби з корупцією та організованої злочинності, але не пройшов. Зате став радником голови Вінницької ОВА з питань оборони та територіальної оборони. Саме тут він готував регіон до можливих викликів, ще до повномасштабного вторгнення.
12 квітня 2023 року указом Президента Володимира Зеленського Артюх очолив Сумську обласну військову адміністрацію. Сумщина — прикордонна область, яка щодня відчувала тиск. Генерал відразу взявся за справу: інспектував позиції, координував евакуацію цивільних, налагоджував гуманітарну допомогу. Під його керівництвом область не втратила жодного метра території в 2024 році, попри постійні обстріли. Заощаджені бюджетні кошти йшли на додаткові фортифікаційні рубежі — бетонні укриття, траншеї, інженерні загородження. 26 компаній-підрядників з різних регіонів України працювали цілодобово, а Артюх особисто контролював хід робіт.
Міжнародна співпраця теж набирала обертів: зустрічі з Верховним комісаром ООН у справах біженців Філіппо Гранді, координація допомоги переселенцям, підтримка модульних містечок. Генерал підкреслював: люди — головна цінність, а тил має працювати як годинник, щоб фронт стояв.
Випробування на Сумщині та завершення каденції
Керівництво прикордонним регіоном у воєнний час — це щоденний баланс між безпекою, логістикою та людськими долями. Артюх інспектував фортифікації навіть у найскладніші місяці, спрямовуючи ресурси туди, де вони були критичними. Область витримувала ракетні та дронові атаки, евакуювала тисячі людей, підтримувала університети як частину оборонного потенціалу.
13 квітня 2025 року російські війська завдали масованого удару по центру Сум. Трагедія призвела до звільнення Артюха 17 квітня за його власною заявою, погодженою Кабміном. Міський голова Конотопа Артем Семеніхін звинувачував у організації нагородження 117-ї бригади ТрО в конгрес-центрі, що нібито привернуло увагу ворога. Артюх відповів чітко: «Моєї ініціативи там не було. Я був запрошений». Цей епізод підкреслив напругу воєнного часу, але не применшив загального внеску в оборону.
Його наступником став Олег Григоров. Артюх залишив посаду, зберігши репутацію професіонала, який завжди ставив інтереси держави понад усе.
Нагороди та державне визнання
Артюх — повний кавалер ордена «За заслуги». Орден III ступеня 1997 року — за внесок у боєздатність військ. II ступеня 2007-го — за зміцнення обороноздатності. I ступеня 23 серпня 2022 року — за мужність у захисті суверенітету, самовідданість і вагомий особистий внесок у державність.
Ці нагороди відображають послідовність: від забезпечення зв’язку в авіації до стратегічного керівництва областю під обстрілами.
| Рік | Нагорода | За що |
|---|---|---|
| 1997 | Орден «За заслуги» III ступеня | Особистий внесок у боєздатність військ |
| 2007 | Орден «За заслуги» II ступеня | Зміцнення обороноздатності та безпеки |
| 2022 | Орден «За заслуги» I ступеня | Мужність у захисті суверенітету України |
Дані про нагороди базуються на офіційних указах Президента та повідомленнях державних органів.
Цікаві факти про Артюха Володимира Миколайовича
- Народжений у Росії, служить Україні. Місце народження не завадило стати одним із найвідданіших захисників української державності — приклад, що патріотизм визначається діями, а не географією.
- Майже 40 років у строю. Від радіорелейного взводу до заступника начальника Генштабу — кар’єра, яка охоплює всі рівні військової машини.
- Науковець-практик. Дисертація про розбудову ЗСУ стала не просто папером, а основою для реальних реформ кадрової політики.
- Фортифікаційний щит Сумщини. За його керівництва область отримала додаткові оборонні рубежі за рахунок внутрішніх заощаджень — ефективність, якої бракувало багатьом регіонам.
- Людина команди. Навіть після звільнення він підкреслював: «Сумщина бореться і працює», залишаючись символом стійкості.
Артюх Володимир Миколайович продовжує бути прикладом для молодих офіцерів і державних службовців. Його історія — це не тільки біографія генерала, а й урок того, як поєднувати стратегію, науку та людяність у найважчі часи для країни. Кожна інспекція фортифікацій, кожна зустріч з партнерами, кожне рішення на посаді — все це частини великої мозаїки захисту України, яку він допомагав складати десятиліттями.
Залишити відповідь