Симон Петлюра народився 22 травня 1879 року в Полтаві в родині козацького походження і став одним із найвизначніших діячів Української революції 1917–1921 років. Голова Директорії УНР, Головний отаман військ і флоту, публіцист і театральний критик — він не просто очолив боротьбу за незалежність, а втілив у собі дух нації, яка століттями прагнула свободи. Його життя — це шлях від семінарських лав і полтавських вулиць до полів битв, еміграції та трагічної загибелі в Парижі 25 травня 1926 року. Сьогодні, у 2026-му, коли минає сто років від дня його смерті, постать Петлюри залишається живим нагадуванням про ціну незалежності.
Він не мав військової академії за плечима, але створив українську армію з нуля в хаосі революції. Не народився в аристократичній родині, проте зумів об’єднати навколо себе тисячі тих, хто вірив у самостійну Україну. Симон Петлюра пройшов шлях від революціонера-студента до державного лідера, який підписував міжнародні угоди і видавав накази, що рятували цивільне населення від насильства. Його ім’я стало синонімом «петлюрівщини» — для ворогів це було лайкою, для українців — символом незламності.
У 1917 році, коли Центральна Рада проголошувала автономію, Петлюра вже очолював Генеральний військовий комітет і ставав першим генеральним секретарем військових справ УНР. Згодом, як Головний отаман, він керував антигетьманським повстанням, Зимовим походом і спільним наступом з польськими союзниками на Київ у 1920-му. Його рішення формували долю молодої республіки в найскладніші часи — між більшовиками, денікінцями та внутрішніми чварами.
Ранні роки в Полтаві: козацьке коріння та перші іскри революції
Полтава кінця XIX століття дихала українським духом, хоч і під важким російським імперським чоботом. Тут, у передмісті, в родині візника Василя Петлюри та Ольги Марченко, 22 травня 1879 року народився третій син — Семен, згодом відомий як Симон. Родина мала одинадцятеро дітей, троє з яких не пережили раннього дитинства. Батько утримував невеликий візницький промисел, мати походила з давнього козацького роду. Дім на Загородній вулиці (сьогодні — вулиця Капітана Володимира Кісельова) наповнювався піснями, розмовами про Шевченка і історію.
Хлопець рано потягнувся до знань. З тринадцяти років — церковно-парафіяльна школа, а в 1895-му — Полтавська духовна семінарія. Там він захоплювався хоровим співом, грою на скрипці, театральними виставами й літературою. Шевченків «Кобзар», твори Котляревського та історичні книги формували його світогляд. У 1898 році Симон увійшов до таємного українського гуртка. А в 1900-му, після виступу Миколи Міхновського на Шевченківських святах, став членом Революційної української партії (РУП).
1901 рік приніс перші серйозні конфлікти. Петлюра взяв участь у Всеукраїнському студентському з’їзді й організував протест семінаристів проти шпигунства та за введення українознавства. Петицію підписали дві сотні юнаків. Результат — масові виключення, закриття класів і втеча від арешту. Разом із Прокопом Понятенком він вирушив на Кубань, де вчителював, працював в архівах Кубанського козацького війська під керівництвом Федора Щербини й організовував місцеву осередок РУП. Двічі арештований, але не зламаний.
Журналістська і культурна діяльність: перо як зброя нації
Петлюра ніколи не відокремлював політику від культури. Ще на Кубані він надіслав першу статтю до львівського «Літературно-наукового вісника» Михайла Грушевського. У Львові 1904–1905 років редагував партійний «Селянин», співпрацював із Іваном Франком і Володимиром Гнатюком. Повернувшись до Києва після амністії, став секретарем газети «Рада», співредактором «Слова» — органу УСДРП, до якої перейшов із РУП.
У Петербурзі та Москві він продовжував справу. Заснував і редагував журнал «Украинская жизнь», писав рецензії на театральні вистави, статті про українське село, драматургів Карпенка-Карого та Заньковецьку. Його критика була дотепною, глибокою і завжди пронизана любов’ю до рідної мови та сцени. Дмитро Дорошенко згадував, як Петлюра «залюблено» писав про український театр, бачив у ньому інструмент національного відродження. Він грав на скрипці, співав у хорі, сам виступав на аматорській сцені — мистецтво для нього було не хобі, а частиною боротьби.
До 1917 року Петлюра опублікував тисячі сторінок. Його перо формувало свідомість цілого покоління. Він критикував шароварництво і антисемітизм, закликав до єдності демократичних сил. Ця культурна основа стала фундаментом для його політичних кроків: без глибокого розуміння душі нації важко було б очолити армію і державу.
1917 рік і створення української армії: від комітету до Гайдамацького коша
Лютнева революція застала Петлюру на Західному фронті, де він очолив Український військовий комітет. У травні 1917-го на Першому Всеукраїнському військовому з’їзді його обрали головою Генерального військового комітету. З червня — перший генеральний секретар військових справ УНР. Він домагався українізації військ, створення національних частин. Коли Центральна Рада вагалася, Петлюра діяв: сформував Гайдамацький кіш Слобідської України.
Ці загони стали легендарними. У січні-лютому 1918-го вони билися на Лівобережжі, штурмували «Арсенал», звільняли Київ від більшовиків. 1 березня 1918 року Петлюра пройшов парадом по столиці. Хоч згодом його усунули від командування, він не зупинився. Під гетьманатом Павла Скоропадського очолив Всеукраїнський союз земств, був заарештований, але вийшов і став одним із лідерів антигетьманського повстання.
Головний отаман і Директорія: боротьба на кількох фронтах
У листопаді 1918-го Петлюра — Головний отаман військ УНР. Директорія відновлює республіку. Він підтримує Акт Злуки з ЗУНР, бере участь у Трудовому конгресі. Після відходу Володимира Винниченка стає головою Директорії в лютому-травні 1919 року і залишається на цій посаді до кінця життя в еміграції.
1919–1920 роки — пекло війни. Більшовики з півночі, денікінці з півдня, внутрішні отаманські загони. Петлюра реформує армію, створює Державну військову інспекцію, намагається навести дисципліну. У грудні 1919-го армія йде в Перший Зимовий похід. У квітні 1920-го — Варшавський договір із Польщею, спільний наступ і звільнення Києва 7 травня. Та сили були нерівні. Уряд УНР опиняється в еміграції, але боротьба триває.
Питання погромів: факти проти радянської пропаганди
Одна з найболючіших тем — єврейські погроми 1919 року. Радянська пропаганда звинувачувала Петлюру особисто, називаючи його антисемітом. Насправді ситуація була складнішою. У хаосі війни погроми чинили різні сили: денікінські війська, червоні, анархісти Махна, просто бандити. Деякі українські загони теж брали участь — через відсутність контролю в партизанській війні.
Петлюра робив усе можливе, щоб зупинити насильство. 12 квітня 1919-го Директорія видала прокламацію проти погромів. Наступного дня отаман наказав арештовувати і віддавати під трибунал винних. Створено Надзвичайну комісію для розслідування. Страчено отамана Семесенка — організатора Проскурівського погрому, десятки козаків у різних місцях. Петлюра публічно засуджував антисемітизм і закликав до єдності всіх демократичних сил незалежно від національності. (За даними Українського інституту національної пам’яті).
Під час паризького процесу над Шварцбардом 1926 року представлено понад 200 документів, що підтверджували непричетність Петлюри до організації погромів. Суд виправдав убивцю, але не довів провини жертви. Сьогодні історики визнають: Петлюра не був ініціатором, а намагався боротися з цим злом у надскладних умовах.
Еміграція: «Тризуб» і невгасима надія
Після 1920 року Петлюра опинився в Польщі, потім у Будапешті, Відні, Женеві. З жовтня 1924-го — Париж. Тут він керував урядом УНР в екзилі, видавав тижневик «Тризуб». Продовжував політичну роботу, шукав підтримки для відновлення незалежності. Дружина Ольга та донька Леся (Лариса) були поруч — родина пережила багато випробувань. Леся померла від туберкульозу в 1941-му, Ольга — в 1959-му в Парижі.
Петлюра не втрачав віри. Його листи й статті дихають рішучістю: Україна переможе, бо ідея сильніша за танки. Ленін називав його найнебезпечнішим ворогом радянської влади. І не дарма — навіть у вигнанні Петлюра залишався символом, якого боялися.
Цікаві факти про Симона Петлюру
Факт 1. У семінарії Петлюра організував виступ проти шпигунства і за українські предмети. Понад 200 семінаристів підписали петицію — це був один із перших масових студентських протестів в Україні.
Факт 2. Він був талановитим театральним критиком. Писав рецензії на вистави Марії Заньковецької та Карпенка-Карого, бачив у театрі потужну зброю національного відродження.
Факт 3. У 1925 році в Парижі заснував «Тризуб» — видання, яке й сьогодні вважається одним із найважливіших в історії української еміграції.
Факт 4. Його племінник Степан Скрипник став Митрополитом Мстиславом — першим Патріархом Київським і всієї України в 1990-х.
Факт 5. У 2025 році 152-га бригада ЗСУ отримала ім’я Симона Петлюри — сучасні захисники продовжують традицію, започатковану сто років тому.
Трагічна загибель і вшанування пам’яті
25 травня 1926 року о 14:12 на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель у Парижі Самуїл Шварцбард вистрелив сім разів. Петлюра помер у лікарні через п’ятнадцять хвилин. Убивця стверджував, що мстив за погроми, але слідство й історики схиляються до версії радянського теракту. Процес 1927 року виправдав Шварцбарда, проте не зняв тавра з жертви. Поховали Симона Петлюру на цвинтарі Монпарнас. Бібліотека імені Петлюри в Парижі діє й досі.
У 2026 році Україна вшановує 100-річчя загибелі на державному рівні. Український інститут національної пам’яті проводить пресконференції, випускає банери соціальної реклами, організовує виставки. Пам’ятники стоять у Полтаві, Рівному, Вінниці, Тернополі, Києві. Вулиці, школи, стипендії Кабміну — все це живе продовження його справи. (За даними Енциклопедії Сучасної України).
| Рік | Ключова подія |
|---|---|
| 1879 | Народження в Полтаві |
| 1900 | Вступ до РУП |
| 1917 | Генеральний секретар військових справ УНР |
| 1919 | Голова Директорії УНР |
| 1920 | Варшавський договір і звільнення Києва |
| 1926 | Загибель у Парижі |
Симон Петлюра не закінчився в 1926-му. Його ідея живе в кожному, хто сьогодні захищає Україну. Від полтавського хлопця зі скрипкою до Головного отамана — це історія людини, яка повірила в незалежність сильніше за страх. І саме тому його пам’ять не просто шанується — вона надихає нове покоління боротися й перемагати.
Залишити відповідь