Маріуполь 24 лютого 2022 року ще дихав звичайним життям. Порт на Азовському морі, сталеливарні гіганти, грецькі таверни в старому центрі, пляжі, куди навесні приїжджали сім’ї з усього регіону. За кілька годин усе змінилося. Російські війська перетнули кордон, і місто, яке ніколи не готувалося до тривалої війни на своїй території, опинилося в епіцентрі. Саме в ці перші двадцять днів троє українських журналістів Associated Press — Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василиса Степаненко — залишилися єдиною міжнародною командою, яка зсередини фіксувала, як цивільне місто перетворюється на поле бою.
Вони не планували створювати фільм. Планували робити репортажі. Але коли зв’язок почав зникати, коли єдиним місцем з інтернетом стала розбита підземна частина біля знищеного магазину, а кількість загиблих росла щодня, стало зрозуміло: кожен кадр має значення. Не для сьогоднішніх новин, а для історії, яку хтось колись спробує заперечити.
Стратегічна мішень на Азові
Маріуполь завжди був важливим. Великий порт, через який йшла значна частина експорту металу та зерна. Завод «Азовсталь» — один з найбільших металургійних комбінатів Європи. Місто з населенням понад чотириста тисяч, де співіснували українці, росіяни, греки, євреї, татари. Російська пропаганда ще до повномасштабного вторгнення малювала тут «нацистську загрозу» через базування полку «Азов». Насправді ж «Азов» на той момент був лише частиною Національної гвардії, а місто жило звичайним життям.
Коли 24 лютого почалися обстріли, перші удари прийшлися по військових об’єктах на околицях. Проте вже за кілька днів снаряди і авіабомби почали падати в житлові квартали. Електрика, вода, зв’язок зникали поетапно. Люди ховалися в підвалах багатоповерхівок і в укриттях заводів. Гуманітарні коридори, які оголошували, часто не працювали — обстріли тривали, і цивільні гинули на дорогах.
Рішення залишитися
Більшість іноземних журналістів виїхали з Маріуполя ще до повного оточення. Чернов, Малолєтка та Степаненко залишилися. Вони були українцями, знали мову, мали контакти, розуміли, що відбувається. Але головне — вони відчували відповідальність. Поки хтось ще міг передавати зображення назовні, світ бачив не тільки заяви генеральних штабів, а й обличчя поранених дітей, очі матерів, які шукали рідних серед руїн, і тіла, які ховали в парках і дворах, бо морги вже не справлялися.
Камера Чернова фіксувала не тільки руйнування. Вона ловила моменти, коли лікарі в напівзруйнованій лікарні намагалися врятувати життя при світлі телефонів. Коли поліцейські й волонтери рили могили для десятків людей одразу. Коли літні люди, які пережили Другу світову, знову ховалися від бомб у тих самих підвалах.
9 березня: удар по пологовому будинку № 3
Одним з найважчих кадрів, які вийшли у світ саме завдяки цій команді, стали наслідки удару по пологовому будинку № 3. 9 березня 2022 року російська авіація скинула бомби на медичний заклад, де лікували дітей і приймали пологи. Загинули щонайменше троє людей, зокрема дитина, ще понад сімнадцять отримали поранення. Одна з вагітних жінок, яку фотографував Малолєтка, пізніше померла разом із дитиною. Інша народила здорову дівчинку вже в іншій лікарні.
Ці зображення — поранена вагітна на ношах, медсестри в крові, зруйновані палати — облетіли весь світ. Російська сторона заявляла про «постановку» і «нацистів у лікарні». Незалежні розслідування, зокрема з боку ООН та правозахисних організацій, підтвердили, що удар був завданий по цивільному об’єкту. Associated Press стало першим, хто показав докази одразу після атаки.
Життя між вибухами
У наступні дні ситуація погіршувалася. Не було світла, опалення, нормальної води. Люди готували на багаттях у дворах, ділилися останнім хлібом. Лікарі в підвалах приймали пологи при свічках. Діти гралися серед уламків, не розуміючи до кінця, що відбувається. Старі люди відмовлялися залишати домівки навіть під обстрілами.
Журналісти переміщувалися містом, часто під обстрілами. Вони спали уривками, ховалися в під’їздах, передавали матеріали, коли вдавалося знайти сигнал. Лише близько десяти відсотків знятого вдалося надіслати на той момент. Решта — понад тридцять годин відео — чекала на жорстких дисках.
15 березня: вихід з оточення
15 березня 2022 року команда нарешті змогла вибратися через гуманітарний коридор. Разом із ними вийшли десятки цивільних. На руках вони везли жорсткі диски з матеріалами. Це був не просто репортаж. Це стало першим великим візуальним свідченням того, що відбувалося в Маріуполі в найтемніші перші тижні.
Пізніше, вже в безпеці, Чернов переглянув кадри. Він зрозумів, що з цього можна і потрібно зробити повноцінний документальний фільм. Не просто монтаж новин, а цілісну історію — про місто, яке боролося, про людей, які страждали, і про тих, хто ризикував життям, щоб світ побачив правду.
Від зйомок до «Оскара»
Фільм «20 днів у Маріуполі» змонтувала Мішель Мізнер. Музику написав Джордан Дикстра. Прем’єра відбулася на фестивалі Sundance у січні 2023 року. Стрічка отримала нагороду глядацьких симпатій. Потім були покази по всьому світу, зокрема перед сесією Генеральної Асамблеї ООН. У березні 2024 року фільм здобув «Оскар» за найкращий документальний фільм — першу таку нагороду для України.
Стрічка має 100-відсотковий рейтинг на Rotten Tomatoes. Критики називали її «відправкою з пекла», «необхідним свідченням» і «одним з найважливіших фільмів про цю війну». Вона доступна на Netflix, PBS Frontline та в українських кінотеатрах. У 2023 році в Україні вийшла також книжка Євгена Малолєтки «Облога Маріуполя» — ще одне потужне свідчення тих самих днів.
Цікаві факти про документальний фільм «20 днів у Маріуполі»
- Мстислав Чернов вивіз з оточеного міста понад 30 годин відео на жорстких дисках — це основа всього фільму.
- Фільм став найкасовішим українським документальним проектом в історії прокату в Україні.
- Стрічка демонструвалася на початку 78-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН.
- Мстислав Чернов у промові на «Оскарі» сказав, що хотів би ніколи не знімати цей фільм і віддав би нагороду за те, щоб Росія ніколи не нападала на Україну.
- Окрім «Оскара» та BAFTA, стрічка отримала понад двадцять престижних нагород на фестивалях у США, Європі та Україні.
- Матеріали з фільму використовувалися як докази у розслідуваннях воєнних злочинів, зокрема Міжнародним кримінальним судом.
Що залишається після двадцяти днів
Двадцять днів — це лише початок. Повна оборона Маріуполя тривала вісімдесят шість днів, до 20 травня 2022 року, коли останні захисники вийшли з «Азовсталі». Місто було зруйновано майже повністю. Тисячі цивільних загинули. Сотні тисяч стали біженцями. Багато хто досі не знає, що сталося з рідними.
Але саме ці перші двадцять днів, зняті Черновим і командою, стали тим візуальним доказом, який неможливо було ігнорувати. Вони показали не абстрактну «спеціальну операцію», а конкретні руїни, конкретні обличчя, конкретний біль. Журналістика в чистому вигляді — коли камера не прикрашає і не пом’якшує, а просто фіксує те, що є.
Сьогодні, у 2026 році, Маріуполь перебуває під російською окупацією. Місто відбудовують за російськими стандартами, перейменовують вулиці, переписують історію. Проте кадри з фільму «20 днів у Маріуполі» продовжують жити. Вони нагадують, що правда має обличчя, і що навіть у найтемніші моменти хтось ризикує всім, щоб цю правду зберегти.
Кожен перегляд стрічки — це не просто переживання трагедії. Це акт пам’яті. І нагадування, що історії, які намагаються стерти, найчастіше фіксують саме ті, хто залишається до кінця.
Залишити відповідь