Андрій Євгенійович Білецький народився 5 серпня 1979 року в Харкові в українській родині з козацьким і шляхетським корінням. Батько походив із козацького роду, що заснував селище Краснопавлівку на Харківщині, мати — зі старовинного роду Лукашевичів із Житомирщини. У дитинстві він відмовлявся носити піонерську форму, а разом зі старшими школярами піднімав український прапор над школою. Батько подарував йому заборонену в СРСР книгу «Історія України для дітей» Антона Лотоцького — цей подарунок став одним із перших потужних імпульсів до глибокого інтересу до національної історії.
З юних років Білецький серйозно займався спортом: бокс (1-й юнацький розряд), ножовий бій, фехтування, практична стрільба. Ці навички згодом лягли в основу системи вишколів, яку він будував у своїх організаціях. У 2001 році з відзнакою закінчив історичний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Дипломна робота була присвячена діяльності Української повстанської армії. Неформальним науковим наставником став відомий історик Ярослав Дашкевич.
Уже зі студентських часів він активно включився в націоналістичний рух. У 1999 році разом із групою харківських спортсменів-націоналістів намагався виїхати воювати в Косово на боці сербів проти факторів ісламістського сепаратизму. У 2001 році брав участь у акціях «Україна без Кучми» в Києві, за що потрапив під адміністративний арешт. СБУ тиснула на університет, щоб його відрахували. З 2002 року очолював харківський осередок «Тризубу» імені Степана Бандери, співпрацював з Українською консервативною партією.
У 2005 році Білецький відродив незалежну організацію «Патріот України», яка зосередилася на фізичній та ідеологічній підготовці молоді. Організація проводила спортивні табори, акції проти наркоторгівлі та нелегальної міграції, масові марші. У 2008 році він став співзасновником Соціал-Національної Асамблеї. Ці структури діяли в умовах, коли держава після Помаранчевої революції виглядала слабкою, а російський вплив на сході та півдні посилювався. Багато хто з майбутніх командирів «Азова» та 3-го корпусу пройшли саме через ці вишколи.
У 2011 році на Білецького скоїли замах — стріляли на проспекті Перемоги в Харкові, одна куля влучила в щелепу, друга прострелила руку. Він сам дістався до лікарні й переніс дві операції. Того ж року його заарештували в рамках справ проти активістів націоналістичного руху. Звільнили лише після перемоги Революції Гідності в лютому 2014-го. Багато хто тоді сприймав його як політв’язня режиму Януковича.
Під час Євромайдану члени «Патріоту України» увійшли до кістяка «Правого сектора». У Харкові Білецький створив «Чорний корпус» — партизанський підрозділ, який протистояв спробам проголошення «ХНР» та «Оплоту». Було кілька збройних сутичок, зокрема на вулиці Римарській. Досвід координації, дисципліни та швидкого реагування, набутий у 2000-х, став у пригоді вже влітку 2014-го.
5 травня 2014 року в Бердянську Андрій Білецький заснував батальйон територіальної оборони «Азов». Підрозділ швидко поповнили ветерани «Патріоту України», футболісти, активісти Автомайдану. Вже 13 червня 2014-го «Азов» брав участь у звільненні Маріуполя — міста, яке на той момент майже здали проросійським силам. Волонтерський батальйон діяв рішуче й організовано там, де регулярні частини ще тільки розгорталися. У вересні 2014-го батальйон реорганізували в полк Національної гвардії. Білецький командував ним до жовтня 2014 року.
У лютому 2015-го він спланував і провів Широкинську наступальну операцію. За кілька днів підрозділ звільнив п’ять населених пунктів — Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове та Павлопіль — і відсунув лінію фронту від Маріуполя на безпечну відстань. Це була одна з найуспішніших наступальних дій того періоду, здійснена переважно силами добровольців.
Паралельно з військовою кар’єрою Білецький балотувався й переміг на мажоритарному окрузі № 217 у Києві на виборах до Верховної Ради 2014 року. Став народним депутатом VIII скликання. У 2015–2016 роках заснував і очолив партію «Національний корпус». У 2019-му балотувався знову, але партія не подолала прохідний бар’єр. Політична активність у Раді була невисокою — багато засідань пропущено, законопроектів подано небагато. У 2016 році він залишив Національну гвардію через заборону для депутатів перебувати на військовій службі.
Після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Білецький одразу взявся за організацію ветеранів «Азова» та добровольців. Створив тактичну групу «Азов» для оборони Київщини. Бійці брали участь у боях за Гостомель, Ірпінь, Бучу, Ворзель. Одна з найвідоміших операцій — засада біля села Скибин, де знищили колону 6-го танкового полку російських військ і вбили його командира. Пізніше «Азов» здійснив повітряний десант до Маріуполя з боєприпасами та медикаментами й евакуював поранених. Були бої на Запоріжжі та участь у контрнаступі на Херсонщині восени 2022-го.
У січні 2023 року на базі підрозділів «Азова» сформували 3-тю окрему штурмову бригаду. Білецький став її командиром. Бригада воювала під Бахмутом, утримувала позиції проти «Вагнера», проводила локальні наступи, зокрема звільнила Андріївку та понад 20 км² території. У 2024 році підрозділ посилили під Авдіївкою — тримав оборону проти семи російських бригад, забезпечив організований відхід українських частин і не дав ворогу прорватися до Покровська. Також звільнили Красногорівку. Бригада активно впроваджувала дрони, FPV, наземну робототехніку та мала одну з найнижчих показників летальності поранених серед усіх бригад ЗСУ — цей досвід навіть презентували в НАТО.
У березні 2025 року 3-тю штурмову бригаду розгорнули в ядро 3-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ. Андрія Білецького призначили командиром корпусу. Станом на 2026 рік корпус утримує близько 150 км фронту на Борівському та Лиманському напрямках, до його складу входять кілька механізованих бригад, полк безпілотних систем, зенітний ракетний полк та інші підрозділи. Корпус активно формує підрозділи робототехніки — зокрема, комплекс Droid TW 12.7 автономно утримував позицію півтора місяці. Бійці корпусу встановлюють рекорди зі знищення ворожих дронів.
Білецький — бригадний генерал. Він не має класичної військової академічної освіти, проте пройшов шлях від вуличного активіста й командира добровольчого батальйону до командира великого оперативного об’єднання, відповідального за життя тисяч військових. У травні 2026 року в інтерв’ю Reuters він заявив, що наступні шість-дев’ять місяців можуть стати поворотним моментом у війні. На його думку, російська армія виснажена й не здатна на масштабні прориви. Україна, за його словами, має використати цей час, щоб покращити позиції на полі бою, взяти ключові точки й потім вести переговори з позиції сили, а не слабкості.
У грудні 2025 року він опублікував статтю в спеціальному випуску NV «Світ попереду 2026» (ліцензія The Economist), де назвав 2025-й «роком воєнного похмілля», а 2026-й — «роком тверезої реформи», насамперед у Збройних силах. Він наголошує на необхідності глибокої трансформації армії, бо саме поле бою визначає не лише виживання країни, а й довіру до неї у світі.
Цікаві факти
– У 1999 році, ще студентом, намагався виїхати воювати в Косово на боці сербів. – Дипломна робота була повністю присвячена Українській повстанській армії. – У 2011 році вижив після замаху — дві кулі, дві операції, і наступного дня він уже планував подальші дії. – «Патріот України» ще в середині 2000-х проводив масові тренінги для цивільних «Не панікуй! Готуйся!», які стали прообразом сучасних курсів territorial defense. – Підрозділи під його командуванням першими серед українських частин почали масово впроваджувати стандарти НАТО ще в 2014–2015 роках. – Медична система 3-ї штурмової бригади має один із найнижчих показників летальності поранених і була представлена на рівні НАТО. – Наземний роботизований комплекс корпусу автономно утримував бойову позицію півтора місяці без втрат особового складу.
Білецький завжди підкреслює важливість підготовки — як фізичної й тактичної, так і моральної. Історик за освітою, він часто звертається до досвіду попередніх українських визвольних змагань, але адаптує його до реалій сучасної технологічної війни: дрони, робототехніка, високоточна медицина, швидка адаптація до нових засобів ураження. Його шлях — це історія людини, яка в критичні моменти брала на себе відповідальність, коли державні інституції ще не були готові, а потім інтегрувала цей досвід у регулярну армію.
Сьогодні, командуючи корпусом на одному з найскладніших напрямків, він продовжує поєднувати жорстку дисципліну з інноваційним підходом. Бої за Маріуполь 2014-го, Широкине, оборона Києва 2022-го, Бахмут, Авдіївка, нинішні дії на Лиманщині — усі ці епізоди складаються в єдину лінію: від невеликого добровольчого підрозділу до великого армійського об’єднання, яке тримає значну частину фронту й активно впливає на хід війни.
Залишити відповідь